Некiмната

Проковтну старезну алергію,
Загорну буквально у вогонь.
Але я так звик торкатись твоїх скронь,
Що твоя струнка нога вже не зімліє,
А тіла не доторкнуться підвіконь.

В тім то й річ. Невивчена погода
Завела нас у глухі кути.
Дивні. Різні. Гріх звертатися «на ти».
Кожен захід був початком сходу,
Кожен день був показом твоїх кофтин.

Зустрічі ті плинні, наймиліші.
Я черпаю й досі з них тепло.
Ти блукала посеред об`єднань і спільнот
Йшла до Валу, брала чиїсь вірші
І ніхто твоїх не знав скорбот.

Чи комусь так сильно таланило,
З ранніх літ завадити цвісти?
Чи дозволив хто пускати поїзди?
Бо раніше й та маршрутка не ходила
До отих занедбаних містин.

Ти мої думки кладеш довкола
Вірогідних суджень про людей.
Всі вони весь час об`єднані в музей.
По котрому ти ходжаєш напівгола.
Авторка пісень і епопей.

Де? О котрій на тебе чекати? –
Там, де ми, не квітне жоден гай.
Кожен вірш тобі я ладен дарувати, забирай!
Та благаю, відкрий двері некімнати…
Рай, де вже тебе немає – то не рай.

2013