Гiрчить полин

Впаду любов’ю в пахощі землі,
Нап’юся вщерть п’янкого аромату.
Дитячі мрії – квіти польові
Колись несла я до своєї хати.

Іще в росі. Купала їх зоря
У вранішніх травневих оксамитах.
Пахкий тюльпан я згадую здаля
І очі ромашкові серед жита.

О, біль душі! Як мріялось тоді:
Розквітне доля гордо-калиново
І ми, такі ще зовсім молоді,
Ввінчаєм світ у барви веселкові.

Літа, як літо: звіяли теплом
І догоріли в надвечірній стомі.
Лише гуркоче трактор за селом,
Довершуючи житній стіг соломи.

І все так просто в нашому житті:
Моє село – моїй душі розрада.
Комусь не спиться – мріє в майбутті
Скоріш залізти на вершину влади.

Хтось прагне не розбити свій кришталь
Холодного, шляхетного узору.
Мені ж джерельця-самородка жаль,
Коли від каменю – болючі кола…

Тому й гірчить мені весь час полин
На тлі ромашок у моїх долонях.
І не спинити років своїх плин,
І не сховати сивини на скронях.