Cажотрус
файний, наче молодик,
а щітки блищать, як бейджик –
він без них ходить не звик.
Мов циркач, підніме комір
і подивиться в трубу...
Довго чухатиме комин,
наче щастя там здобув.
В димарі розбуркав сажу –
та плигнула у лежак.
...Вийме цеглу, сажу.
Вмаже
знов цеглину, не «Жан-Жак».
Сажотрус то чи примара?
Що йому норд-ост, борей?
Чорний і верткий, мов хмара,
не замурзує людей.
Тож не бійся й не барися ж –
чоловік, як чоловік.
Ти лишень його торкнися –
щастя злапаєш на рік!
І якби я зараз мусів
визначать шляхи свої,
я пішов би в сажотруси –
вичищати димарі.
В чорних дір отих безодню
подивись – відчуєш смак...
А поетів на сьогодні,
як нерізаних собак.
Де поділись сажотруси?
Сажа ж є, а їх – чортма.
Чорні брови, пишні вуса.
Розшукати б, та дарма.
Свидетельство о публикации №113013007161