Поема Як якось про долю питали...

Занепокоїлись думки про всесвіт близький,
Коли смиренна туга затужила,
Відправили до ній поклін найнизький,
Щоб в долі щастя нам наворожила.
Такі цікаві, стримно-молодаві,
Давай питать Володарку Буття:
Як користь принести державі?
І як покращить кожного життя?
Вона змовчала, трохи одвернулась,
Та річ довгеньку почала.
До старшого із нас звернулась,
Приклала мову до його чола.
«Тобі, шановний пане – господАрю,
Терпіння раджу я, й спокою,
Та трохи сну тобі подАрю,
Що втому враз зніме рукою.
Адже твоя славетна справа –
Для молодого стати шляхом.
Щоб всі діла твої, як страва…
А не ціплялися ріп’яхом.
Твоя мета – вказати ціль,
І вести обережно, щільно.
По-перше, як в біді костіль,
А потім відпустити в вільно.
Не скаржись, пане, не жалій,
Що як найдалі хлопці зайдуть.
Перебороти ся зумій,
Вони й тобі на щастя знайдуть.»
Тоді звернулась до другого,
Що між найстаршим і малим:
«Чи дослухавсь до мого слова?
Бо підеш одразУ за ним!
Тобі, середній, нарікаю,
Бути сміливим і належним.
Від краю відійти й до краю,
Щоб бік в кінці був протилежним.
Та над собою працювати,
Завжди і кожненьку хвилину,
Свій розум думкою цькувати,
Чи вихідний, чи будню днину.
Не жалкувати про здійсненне,
І ворожнечу поважати,
Тоді лиш вродиться натхненне,
Та люду не спіши вражати.
У скриню поклади свій скарб,
Збери добрячеє наслідство!
Забудь звучання мовних скарг,
Бо то не є найбільше бідство.
А коли серце скаже: «в путь!»,
Відкрий для світу свою скриню,
Та то лише поча, бо снуть,
І інші свою господиню.
Жалоби будуть, будуть сварки,
Нерозуміння, право вето.
Та ти насип собі заварки,
Й край вуха слухай слово ето.
Шануй красу понад усе,
Що крізь мистецтво й слово мовить,
Тоді твій дух усе знесе,
І рясу добру ті замовить.
Шануй батьків, що в світ дістали,
До ніг вклоняй, коли побачиш.
За що зростили й надихали,
Ти чином цим їм всім віддячиш.
Для друзів не жалій ніче,
Бо вірність – то свята вподоба.
Бо їхнє твердеє плече,
Тебе вестиме аж до гроба.
Наставу ту неси по віки.
Як стане сили – передай.
Що ж, любий пане, скрий повіки,
І важку думу не гадай.
Тепер моя простая мова,
Зверне прямісько до дитини,
Хоча сприймати не готова,
Настала черга і година.
Тож слухай, лялечку, сюди,
Тобі ще вчитись і навчатись,
І за дитячої ходи,
Із людом різним зустрічатись.
Не бійся, лялечку, ми тут!
З тобою завше будем поруч.
Коли не сплять, або поснуть,
Страхи, ми зАснем їх власнОруч.
Дивись на світ відкрито, щиро.
У кольорах казкових мрій.
Швиденький будь, малий прониро,
І сніг в кишенях ніжно грій.
Будь впевненим і най цікавим.
Розумним будь, і навіженим.
Де помилка, тоді підправим.
Та світ вбачай іще рожевим!»
Така була її промова,
Ми уклонились та пішли.
Вона ж не виказала втоми,
Подяку не взяла грішми.
***
Усю дорогу ані слова.
На думці в кожного своє.
«Хай благослОвить вас Егова!»
І старший ззаду одстає.
Середній бурі всі долає,
Малого чемно береже,
Болючі рани заховає,
Хоч ножиком воно скреже.
ТерпИть жорстокість і удари,
Бо було велено терпіть.
Від слави бережеться мари,
Та подвигів зшиває ніть.
Коли ж знесилені долоні,
Малого кличе й просуває.
Хреста прикладує до скроні,
Напутню річ йому складає.
«Уже готовий. Тож крокуй!
Будь мужнім, хлопче, й намагайся,
Гроша чужого не рахуй,
Й до слова Божого звертайся!
Підкаже все, про щоє зможе,
Ти чиниш вірно, як годиться.
Він наче Батько допоможе,
Бо честь надав тобі родиться.»
***
Іде малий тепер одначе,
Самотньо в вікна загляда,
Спокійний, впевнений юначе,
Й слова наставників гада.
«Все станеться як долі треба,
Як в Божім вписано велінні,
Якщо є виникла потреба,
Не розважай себе сумлінням.
У кожного свій шлях і доля,
Не розмальовки, і не карти.
Лише краївки того поля.
А інше – вже життя. Не жарти."

26.01.13