Остановка в пустыне перевод на украинский

ОСТАНОВКА В ПУСТЫНЕ (Иосиф Бродский, http://babs71.livejournal.com/486024.html)

Теперь так мало греков в Ленинграде,
что мы сломали Греческую церковь,
дабы построить на свободном месте
концертный зал. В такой архитектуре
есть что-то безнадежное. А впрочем,
концертный зал на тыщу с лишним мест
не так уж безнадежен: это - храм,
и храм искусства. Кто же виноват,
что мастерство вокальное дает
сбор больший, чем знамена веры?
Жаль только, что теперь издалека
мы будем видеть не нормальный купол,
а безобразно плоскую черту.
Но что до безобразия пропорций,
то человек зависит не от них,
а чаще от пропорций безобразья.
Прекрасно помню, как ее ломали.
Была весна, и я как раз тогда
ходил в одно татарское семейство,
неподалеку жившее. Смотрел
в окно и видел Греческую церковь.
Все началось с татарских разговоров;
а после в разговор вмешались звуки,
сливавшиеся с речью поначалу,
но вскоре - заглушившие ее.
В церковный садик въехал экскаватор
с подвешенной к стреле чугунной гирей.
И стены стали тихо поддаваться.
Смешно не поддаваться, если ты
стена, а пред тобою - разрушитель.
К тому же экскаватор мог считать
ее предметом неодушевленным
и, до известной степени, подобным
себе. А в неодушевленном мире
не принято давать друг другу сдачи.
Потом туда согнали самосвалы,
бульдозеры... И как-то в поздний час
сидел я на развалинах абсиды.
В провалах алтаря зияла ночь.
И я - сквозь эти дыры в алтаре -
смотрел на убегавшие трамваи,
на вереницу тусклых фонарей.
И то, чего вообще не встретишь в церкви,
теперь я видел через призму церкви.
Когда-нибудь, когда не станет нас,
точнее - после нас, на нашем месте
возникнет тоже что-нибудь такое,
чему любой, кто знал нас, ужаснется.
Но знавших нас не будет слишком много.
Вот так, по старой памяти, собаки
на прежнем месте задирают лапу.
Ограда снесена давным-давно,
но им, должно быть, грезится ограда.
Их грезы перечеркивают явь.
А может быть, земля хранит тот запах:
асфальту не осилить запах псины.
И что им этот безобразный дом!
Для них тут садик, говорят вам - садик.
А то, что очевидно для людей,
собакам совершенно безразлично.
Вот это и зовут: "собачья верность".
И если довелось мне говорить
всерьез об эстафете поколений,
то верю только в эту эстафету.
Вернее, в тех, кто ощущает запах.
Так мало нынче в Ленинграде греков,
да и вообще - вне Греции - их мало.
По крайней мере, мало для того,
чтоб сохранить сооруженья веры.
А верить в то, что мы сооружаем,
от них никто не требует. Одно,
должно быть, дело нацию крестить,
а крест нести - уже совсем другое.
У них одна обязанность была.
Они ее исполнить не сумели.
Непаханое поле заросло.
"Ты, сеятель, храни свою соху,
а мы решим, когда нам колоситься".
Они свою соху не сохранили.
Сегодня ночью я смотрю в окно
и думаю о том, куда зашли мы?
И от чего мы больше далеки:
от православья или эллинизма?
К чему близки мы? Что там, впереди?
Не ждет ли нас теперь другая эра?
И если так, то в чем наш общий долг?
И что должны мы принести ей в жертву?

1966год

ЗУПИНКА В ПУСТЕЛІ (вільний переклад П.Голубкова)

У Ленінграді вже так мало греків,
Що ми зламали навіть Грецьку церкву,
Побудувати щоб на вільнім місці
Концертний зал. В такій архітектурі
Є безнадійне щось, здавалося б. А втім,
Концертний зал на тищу з гаком місць
Не так вже безнадійний: це вже - храм,
І храм мистецтва. Винен хто ж у тім,
Що ті вокалыні шоу нам дають
Збір більший, ніж знамена віри?
Тільки шкода, що здалеку тепер
Побачимо ми не нормальний купол,
А плоску до потворності межу.
Та що до неподобства тих пропорцій,
Людина в нас залежить не від них,
Частіше від пропорцій неподобства.

Я пам'ятаю, як її ламали.
Була весна, і я якраз тоді
Ходив в татарське начебто сімейство,
Що жило поруч. Я дививсь
В вікно і бачив саме Грецьку церкву.
З татарських почалося все розмов;
А втрутилися у розмову звуки,
Що злилися з промовою спочатку,
Та заглушили згодом вже її.
В садок церковний в'їхав екскаватор
А на стрілі його чавунна гиря.
І стіни стали тихо піддаватись.
Не піддаватись смішно, якщо ти
Стіна, перед тобою ж – руйнівник твій

До того ж екскаватор вже вважав
Її предметом неживим нітрохи
До міри певної, подібним на той час
Йому. А в тому, неживому, світі
Не прийнято комусь давати здачі.
Потім туди зігнали самоскиди,
Бульдозери... І якось в пізній час
Сидів я на руїнах вже абсиди.
В провалах вівтаря зяяла ніч.
І я - крізь ці дірки у вівтарі -
Дивився на трамваї, що втікали,
На вервечку тих тьмяних ліхтарів.
Що не зустрінеш в церкві взагалі,
Тепер я бачив через призму церкви.

Коли-небудь, коли не стане нас,
Точніше - після нас, на нашім місці
Теж виникне що-небудь отаке,
Чому будь-хто, хто знав нас, вмить жахнеться.
Але хто знав – тих буде дуже мало.
Ось так, по старій пам'яті, собаки
На тому ж місці задирають лапу.
Вже огорожа знесена давно,
Але вона все мариться їм, мабуть.
Їх мрії перекреслюють буття.
Чи то земля той зберігає запах:
Асфальт не подолає запах псини.
І що будинок цей потворний їм!
Для них садок, садок тут, говорять вам.
А те, що очевидно для людей,
Собакам тим байдуже абсолютно.
Ось це і звуть у нас: "собача вірність".
Якщо вже говорити довелось
Всерйоз про естафету поколінь нам,
То вірю тільки в цю я естафету.
Вірніше, в тих, хто відчуває запах.

Так мало нині в Ленінграді греків,
Та й взагалі – не в Греції - їх мало.
Принаймні, дуже мало для того,
Щоб зберегти споруди греків віри.
А вірити в те, що тут побудують,
Ніхто не вимагав від них. Одна
Справа - хрестити націю колись,
А хрест нести - вже справа зовсім інша.
Обов'язок в них був лише один.
Та виконати його не зуміли.
Неоране це поле заросло.
" Сіяч, ти, бережи свою соху,
Ми вирішимо, як нам колоситись ".
Вони свою соху не зберегли от.

Вночі дивлюся нині у вікно
І думаю про те, куди зайшли ми?
Далекі ми найбільше від чого:
Від православ'я, чи  від еллінізму?
Що там, попереду? До чого ми близькі?
Чи не чекає нас вже інша ера?
І якщо так, то в чому спільний борг?
Що ми повинні їй принести в жертву?