Егоист

;Німий гул тиші,монотонний,
;Давить вуха гірше тиску...
;Б'ють у мозок часу тонни,
Молот неба розбиває писок...
;
Вітер продуває тіло хворе,
Біль хапає нерви за грудкИ,
Підвіконня.Місто.Горе...
Дощ вмовляє...Він прудкий...

Крок єдиний від свободи відділяє!
;Дим...Прокурені шпалери завмирають!..
Восьмий поверх скоро стане порятунком,
Цим сумним,гірким й солодким трунком...

Рішення тяжке подразнює сумління,
Але терпіти далі - неможливо,для очей...
Тут справа в силі волі,і умінні,
А ще в жорстокості й безжальності ночей...

Затримка дихання та серця завмирання,
Політ униз,і хрумкотіння всих кісток...
Відкриті переломи, про життя благання,
Його буття тепер потріпаний шматок...

Він не помер,це зрозуміло,
Та в комі животіти важче...
Не розумів,-від цього ще комусь боліло,
Та все ж він вирішив:"Так буде краще..."

Так само злюча тиша завиває,
І монотонний гуркіт міст...
Свою звичайну порожнечу залишає,
Простенький хлопець,злобуденний егоїст...