Крила

Зламались крила... Рани дві на спині.

З них льється струмом вся моя печаль.

Печаль і туга,

Туга і надія,

Любов моя,

Поранена душа...

 

Навіщо хтось прийшов і без сумління

Зламав два білих, пір`яних крила?

Навіщо і за що?

І в чом моя провина?

Скажіть - за що?!

І я приму се так!..

 

Не чую я ні відповідь, ні вздоху,

Ні звук найменший. Тільки тиша й я.

О, Боже, де я?

Чи на цьому світі?

А може тут мене давно нема?..

Не чую... Тільки біль і тиша...

 

І темрява,.. хоч, мабуть, і ясно?..

Відкрила очі - бачу я годинник,

Кімнату, ліжко..

Я іще жива?

Я вдома...

Це був, мабуть, сон мій?!

 

От, тільки у середині - нудьга.

Спина болить, немов, зрубали крила.

Душа кричить,

І серденько рида...

Так боляче!..

Аж хочу розревітись.

 

Свої я сльози стримую дарма.

Адже тепер, можливо, я ніколи

Злетіть не зможу в небо і хмарам?

Я не була ні янголом, не бісом,

Проте, зізнаюсь -

Правдою жила.

 

Принаймні намагалась.

А судити лиш може Бог,

І Він єдиний мій суддя.

Тож, не судіть, та не судимі будуть усі ті,

Хто жорстоко так рубав

Ті крила - білі, пір`яні, великі,

З якими стрімко неслась я в вирах.