Вдовинi села

Блакитний вечір повен ароматами
Димів, осінніх трав,землі,полів,
і гасне помаранчевою ватрою
Величне сонце в кронах тополів.

Село накрила тиша непорушная,
нема дітей..не грають в доміно
старі діди..і паморозь не струшує
село з дахів, мов вимерло давно.

Пташині крики лункими трембітами
Гудуть надсадно поміж горобин,
Й старі будинки вікнами розбитими
Спокійно-журно дивляться з глибин

Та тільки знакне сонця край за обрієм -
у вікнах тих,немов в чиїхсь очах
Запалюються блідо-білі вогники
Жінками в білих шалях на плечах.

У білих сукнях, з білими обличчями,
З вогнем в руках на пагорби ідуть,
мов Прометеї, гарні в свОїм відчаї
на варту знов безсоннюю стають.

Неначе феї, полум'ям пронизані,
Прекраснії, величні та сумні,
там моляться так болісно й пронизливо
За тих,хто зник давно вже на війні.

Щоб ті, близькії, рідні та коханії,
не заблукали в білій пелені,
ті вогники палають до останнього
І восени, й зимою, й навесні...

...Вже те село - болото сіре,вогкеє
(пройшло рокiв стодва, а то й стоп'ять)
Та досі ще на пагорбах ті вогники,
немов надія вічная,горять.