Кабета за трыццаць даляра. Сяргей Жадан

Кабета за трыццаць даляраў

Сяргей Жадан
пераклад з украінскай мовы

Зіма захапіла горад,
для тых, хто швэндаецца ад самага ранку
без аніякай справы
Не лепшы час.
Нячысцікі і піякі разбегліся па вакзалам,
грэюцца ў кабінках для фатаграфання,
не высоўваюць нос.
Вось нябёсы ў пашыраных алкаголем
падлеткавых зрэнках, іх голас, які заціхае,
калі яны пачынаюць гутарыць пра кабет –
як яны п’юць чырвонае віно.
Як яны агаляюцца, як яны няёмка плачуць,
размазваючы пекную памаду па адзенні і сэрвэтках.

Жыцця табе  дастанецца роўна столькі,
сколькі ты здолееш сагрэць
уласным подыхам і далонямі –
снег над ракой
і рэшткі тутню і цукара ў памяшканні
і я змагу заўжды сказаць:
мо краіна, дзеўчына,
у якой я жыву,
пакуль таму і не развалілась,
што ў ёй яшчэ колькі людзей
любяць адзін аднаго – без гістэрыкі
і гандонаў, проста
абменьваюцца нейкімі словамі,
сустракаясь на вуліцы,
нават не ведаючы добра,
дзе гэтыя кабеты п’юць сваё чывонае віно,
дзе яны прачынаюцца а потым няёмка плачуць,
размазваючы пекную памаду па скуры і па сэрвэтках.

Ты будзеш глядзець на свет за сваемі вокнамі,
на свет, з усімі нябёсамі, што плывуць па  яго паверхне,
і думаць,
што нават калі яны здоляць перазімаваць і ў гэты раз,
што яны будуць рабіць са сваем смуткам? –
бо гэтак ці інакш ад нас залежыць так мала,
жыццё сабе доўжыцца без канца і пачатку
і пасля кожнай вялікай любові
застаюцца пустыя
залы чакання.


Жінка за тридцять доларів
Сергій Жадан

Зима обступила місто,
для тих, хто тягається від самого ранку
без жодних справ
не найкраща пора.
Біси і пияки розбіглися по вокзалах,
гріються в кабінках для фотографування,
не виходять назовні.
Ці небеса в розширених алкоголем
зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає,
коли вони говорять про жінок —
як вони п’ють червоне вино.
як вони роздягаються, як вони знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.

Життя тобі дістанеться рівно стільки,
скільки ти зумієш зігріти
власним подихом і долонями —
сніг над рікою
і рештки тютюну й цукру в помешканні
і я зможу завжди сказати:
бувай, дівчинко,
країна, в якій я живу,
можливо саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного — без істерики
і презервативів, просто
перемовляються якимись словами,
зустрічаються десь на вулиці,
навіть не знаючи до пуття,
де ці жінки п’ють своє червоне вино,
де вони прокидаються а потому знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.

Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами,
на світ, з усіма небесами, що пливуть його поверхнею,
і думатимеш,
що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу,
що вони робитимуть зі своєю морокою? —
адже так чи інакше від нас залежить так мало,
життя знай собі триває без кінця і початку
і по кожній великій любові
залишаються порожні
зали очікування.