Вона безжально розрізала твої зіниці своїми нічними підборами,
Ти говорив, що відпускаєш, говорив, що то не любов.
Коли котилися сльози вічними трамвайними акордами,
Сунули самотні собаки поміж безкрилих дерев знову і знов,
І нерухомі кватирки завжди облізлих будинків
Все кликали до себе безхребетні сни.
А вона відкриває стоп’яту пляшку горілки,
Аби не відчути твоєї осоружної руки
На своєму підборідді, на сивих плечах,
На стиглих та зораних, дрижачих губах.
І ти повторюватимеш: «вона вже нічна»,
Уже не твоя, а втомлена праскою, фільтром і фільмами,
тисячною серією твоєї безпорадної стрічки,
Яку ти дописуєш всоте і втретє, доповнюючи мотивами,
Непотрібних і нечесних слів біля річки,
Під явором, у під’їзді та в електричці,
Усюди, зажди, безкінечно – іронія..
Її тихий фальш, твоя безкровна історія
Придумані кимось, хто вранці любив,
Хто ввечері покинув та знову запив…
щось вигадане
© Copyright: Анастасия Начёсова, 2013
Свидетельство о публикации №113012101859
Свидетельство о публикации №113012101859
Рецензии
Я вже було думав, що я один тут пишу українською.
Вірш гарний, дякую.)
Максим Веретко 21.01.2013 05:39 • Заявить о нарушении
Вірш гарний, дякую.)
Максим Веретко 21.01.2013 05:39 • Заявить о нарушении