галюцинацiя

я впала в прострацію.
розкинулась на ліжку, немов на медовому альпійському лугу,
і впиваюсь у стелю з німим воланням: «прийди, з*явися, стерво,
країно Wonderland!..
бо інакше я більше не можу.
я інакше не витримаю.

…вона сидить у кріслі за ноутбуком.
жере мандаринки, сколихується від сміху й жонглює нецензурними словами, адресованими екранним ідолам.
вмикає музику на всю квартиру (і це о першій годині ночі),
патякає сама до себе про славнозвісний рок-гурт і комплекс Електри,
поправляє біляві прядки, що висмикалися з пучка,
і я просто зримо бачу цю межу між нами, як стовбур з  рідкого азоту,
як мильна бульбашка, що спурхує з мильниці.
прямо посеред кімнати поставлена митниця.

я чекаю бодай на слово з її тонких лощених вуст.
я приймаю як дар перший-ліпший випадковий погляд, коли вона виходить із кімнати й машинально обертається.
я навчилася не вимагати нічого.
мій хребет зростається з простирадлом, я не можу поворухнутися, я просто лежу,
як природній додаток до цього ристалища готики.
лампа світить тьмяно, годинник поцокує, фортеп*яно збирає пил;
вона сидить і сміється, я споглядаю її пухку спину.
подумати тільки, так буде й завтра.
так буде завжди, доки вона не зникне,
як невдала галюцинація.

…вона тихо посопує в ліжку обабіч мене.
я не втримуюсь і вже маю дюжину сонних фотокарток, які збережуть її вирізьблене лице на випадок голодного прийдешнього.
вона засинає під синьою ковдрою, я – під зеленою,
і я не маю шансу її торкнутися через стіну рідкого азоту,
яким, сволота, вимощені метри наших простирадл уздовж.
я знову викликаю ніч і ліхтарі за вікном на диспут, кричу на весь голос, що це кричуща несправедливість і-я-такого-не-заслуговую,
а вона прокидається і просить, щоб я припинила кашляти, бо задовбала уже.
і я розумію, що мої ж слова застрягають у мене в легенях.

я ніколи не зможу говорити з нею, як інші.
буду вдавати німу, буду Елізою з казки, буду одягати сорочку з кропиви на щодень,
бо нічого іншого мені з нею і не вготовано.
буду подумки благати ночами, щоб нікуди не рухалась, якщо раптом її рука уві сні ляже на моє передпліччя,
буду забувати, що таке гордість, що таке розмова, що таке «навзаєм»,
буду мити її чашки й купувати для неї чай з бергамотом,
буду читати у Вікіпедії про стокгольмський синдром і слухати із сусідньої кімнати печальне «До Елоїзи»,
і чомусь думати, що вона хоч інколи про мене думає.
а коли її підхопить північний вітер і понесе від мене,
як Мері Поппінс,- не прощаючись,
я забреду до квартири, спотикаючись об її валізи,
наосліп піду по кімнатах, раптово спустошених,
і дивом знайду в шухлядці медальйончик-що-відкривається –
медальйончик-із-новорічних-тижнів, медальйончик-що-подарувала-їй-я, медальйончик-на-згадку.
невже для мене?..
я розхвилююсь і надудлюся чаю.
я цілу вічність буду заспокоювати пальці, а на годиннику буде все те ж нудотне «06:59», і я не знатиму, куди подівся час.
а коли медальйончик нарешті відкриється,
я побачу, що в ньому нічого немає.
він порожнісінький.
Господи, вона просто забула його вдома.