Iстина

Нехай журба в сльозах ще не втопилась
І щастя ще страждає у засланні...
У небо очі зморені дивились
І час від часу чулося зітхання.

В той час хтось сонячно всміхався,
А хтось у радості втрачав свідомість,
До мене ж смуток в гіркоті підкрався
І мучив злісно хижо мою совість.

Та крізь щілини  промінь сонця вскочив
Замерехтів, мов зайчик, на руці.
І вмить розвіяв ті страшенні ночі
Які заснули міцно втомою в лиці.

Той зайчик сонячний блукав уже усюди
І я чомусь, збагнути не могла -
Чому такі всі безтурботні люди
Не порятують інших краплями добра.

Багато хто так потребує щастя
І віри в радість та любов,
Проте оте людське ледащо
Жаліє дарувати їм добро

Тоді вони самі встають на ноги,
Ступаючи мов з корабля на сушу
Питають їх: «Болить? Чи потребуєш допомоги?»
У відповідь: «А ти не лізь у душу».

Так де ж, скажіть, тоді знайти добро?
Чи буде йому місце у житті?
Скажу я:  БУДЕ, лиш тоді, коли воно
Знайдеться  у людськім бутті.