Ганна Осадко. Безумная весна

               Ганна Осадко.

             БЕЗУМНАЯ ВЕСНА.

         Глеб Ходорковский(перевод)

  Эта весна безумная - как полная капитуляция:
  капут всем сомнениям, логике, льдине, что стала паром,
 "парам-пам-пам!" - поют разведчики-одуванчики,
  запрыгнув ко мне за пазуху -
  а потом,потом...
  Ты (не забудешь) (помнишь)как месяц тому назад черешенки-вишенки
  в белых носочках,рюшечках, бантиках
  светили коленками,
  как стайка девятиклассниц,
  прислонялись стыдливо к забору, с румянцем навЕденным, э-ге-гей!
  Впервые - - любовь, и последний звонок - вы где задержались?
  А потом, а потом...
  Эти платьица белые в небо взлетели - и на земле очутились...
...знамёна
 брошенные при отступлении, ...
Сдались в плен все девчонки мои,вишенки чернобровые...
 в зелёных платочках, мониста - кровь на груди застывшая.
 Уже не девчонки, а молодицы беременно-утомлённые... (набухающие беременно)
 А потом, а потом...
 Лепёха по быстрому в небо стремится, чтоб летом жениться,
  бархатное моё небо,
  издеваясь, на копья берёт,
  страстью пронизывает.
 А каштаны-бесстыдники
 свечки над нами держат целую ноченьку -
 чтобы ты видела, с кем милуешься, чтоб не забыла...
... и я смеюсь, как девчонка, и загибаю пальчики:
Первый - сладкие травы,водой снегов напоённые,
Второй - кукушечка вещая,накуковавшая нам "долго  и счАстливо"(долгую и счастливую),
Третий - молчание тихое,
охватившее сердце нежностью,
Безымянный - четвёртый - сирени, набухшие, синие,
А пятый пальчик - мизинчик - что ничего не забуду,
мне почудилось
что жаб жабку целует в щёчку...


          *   *   *


                Безголова весна
Ганна Осадко
Ця безголова весна – наче повна капітуляція:
капут усім сумнівам, логіці, кризі, що стала парою,
«парам-пам-пам!» –   наспівують  кульбабки-розвідники,
застрибуючи мені у пазуху –
а потім, потім...
Ти не забудеш – як іще місяць тому вишеньки-черешеньки
у шкарпеточках  білих, у рюшах  і бантиках
світили колінцями,
наче зграйка дев'ятикласниць,
до паркану тулилися соромливо, із рум'янцем напахченим, гей-гей!
Бо останній дзвінок і бо перша любов – де ви загаялися?
А потім, потім…
Ті сукеночки білі злетіли у небо – та  й на землі опинилися…
Як прапори, покинуті при відступі…
Здалися в полон дівчатка мої, мазуночки, вишеньки чорнобриві ,
у зелені хустки убралися, намисто на грудях – крівця туга, запечена.
Не дівчатка уже – молодиці  то шпарівні, вагітно-натомлені…
А потім, потім...
Лепеха стрімлива до неба женеться, із літом жениться,
 небо моє оксамитове на списи та кпини бере,
жагою  прохромлює.
Каштани-безвстидники
 свічки над нами тримають усеньку ніченьку,
жем-би бачила, з ким милуєшся,  і  не забула вже.
...І сміюся, як дівчинка, і загинаю пальчики:
Перший – трави солодкі, водою снігів напоєні,
Другий – віща зозулька, що «довго й щасливо» кукала,
Третій – тихе мовчання, що серце стискає ніжністю,
А четвертий – без імені – сині бузки натомлені,
П'ятий пальчик – найменший –
Бо ніц не забуду – чулась-мо
Жабур жабку цілує у щічку поміж лататтями...


© Copyright: Ганна Осадко, 2011
Свидетельство о публикации №111052505832