Ну от. А я тiльки радiла...

Ну от. А я тільки раділа,
Що давно вже не рвала штани,
Що давненько не била коліна,
І не нили щось ноги мої.

Так от. Іду я у школу,
Хтось крикнув позаду: «Ботан!»
Я сказала: «Щас кину додолу,
Іди, бо, клянуся, я ж дам!»

А він тільки рже (ой, сміється)
І знову мене обзива.
Я мовчки іду: це минеться,
Не перший мене називав.

Проходячи повз купи листя,
Сміючись, мене хтось штурха.
Я посковзнулась (там слизько),
Я падала (доля гірка).

Вскочила за мить я, відразу.
Хтось крикнув, а він вже побіг.
Не могла я стерпіти образу
(відчуваючи зараз біль ніг).

Дивлюся: розірвані джинси,
Не длЯ слабкодухих (бо кров).
Я мало не плакала, чесно.
Давно не літала, тут – знов…

Мені і не боляче наче,
Бо падала нЕ перший раз.
Хтось мовив: «Диви, і не плаче»,
А я не стерпіла образ.

В медпункті усе обробили:
Залили зеленкою все.
(Не бійтеся, двері закрили,
Бо мало кого занесе).

Я як героїня вставала
І ногу по сходах тягла.
Не плакала я, не кричала
(хоча, якщо чесно, могла).

Мене відпустили додому.
Той хлопець сказав: «Ну, пробач,
Я просто хотів тебе… в листя,
Не треба, Катрусю, не плач».

Я б йому так зацідила,
але уже стрималась я.
(ПризнАючись, я б його вбила,
Так нила колінка моя).

Слова – це слова, ноги – ноги,
А коліно… ну що ж, заживе…
Скрутити б тому хлопцю роги…
Та ладно, нехай ще живе!

16.12.2008
О світле дитинство :) Приємно та смішно відрити старі вірші. :)