Мандри по життю

Як добре, що в світі багато доріг.
Когось зустрічаєм, когось обходим.
Змальовуєм білість селянських стріх,
Чи гуляємо лісом, зненацьким бродом.
Мандруєм між гір, озер і майданів,
Стрічаєм, розходимось, знову стрічаєм,
В шляху ми знімаємо важкість кайданів,
Коли п’ємо чай і не помічаєм,
Що туга минає, лишає жвавість,
До вигляду й складу мандрівників,
І кожен пробуджує вперту цікавість,
До магії й одягу чарівників.
Під гітарну пісню проллється сльозинка.
Бо зважиш звідкіль й допоки дійшов.
Згадаєш, як сам був смішненька дитинка,
Що загубилось, а що знайшов…
Побачиш батьків своїх в сидінІ,
І руки, що рясно вкривають зморшки.
Лиш тоді не проходять даремно дні,
- Боїшся за них? – Та хіба що трошки…
А шлях незламаний, повний жаги.
Повний злетів і болю  паління.
Що більше прийдеться тобі до снаги,
Що стане більшим тобі потрясінням?
І сидячі в кріслі, біля онуків,
Озирнешся на швидкоплинне життя,
Струснеш своє І’мя від слАветних гуків,
Й сміливо канеш в свавілля буття.