Через роки летіть до зірок,
До незвіданих звершень.
І на свій на останній урок
Я зайду, як на перший.
Мов здивоване світом дитя,
Із розкритими в душу очима.
І тихенько таїться життя,
Мов рюкзак за плечима.
І відчую зустрічне тепло,
Мов грозу у блакиті.
Хто докаже, що все, що було, --
Довше миті?
Що чужих не буває людей –
Ой чи плакать мені, чи радіти?
І що виросли діти дітей,
І ростуть їхні діти?
І ліси в первозданній красі,
Їдуть в юність трамваї.
І жила я не так, як усі:
Як усі -- не буває.
Під розміреним плином буття,
У заведенім вічнім порядку,
Знов ступлю на мостинку життя –
На хистку і незвідану кладку.
Хай усе, що не встигла сказать,
Наче пісня, воскресне.
Покотилась, мов сонце, сльоза –
Горошина чи Всесвіт?
Як тривожно бринить кожен крок –
Крізь жалі і вагання…
Я прийду на прощальний урок --
Як на перший.
Востаннє.
Як на перший
© Copyright: Надежда Еременко, 2013
Свидетельство о публикации №113011306556
Свидетельство о публикации №113011306556
Рецензии