Зiмовы дождж
Ён звісае з галінак, струменіцца ўздоўж па кары.
Размывае слязьмі ля абочыны рэшткі ільдзін,
Пакідае мяне з маім лёсам адзін на адзін.
Гэты дождж - ён не ў тэрмін. Запозненай восені гон.
У выгібах шурпатай кары ён знікае, як сон.
Па трубе вадасцёкавай ціха шапоча ў журбе:
«Ці ўсё добра у лёсе тваім? Чуеш? - я пра цябе»
Не дражні мяне, дождж. Не прыстала мне лёс папракаць.
Ранні досвед - знясу. Поспех спозніцца - буду чакаць.
Мне не страшны правал. Я пужаюся іншай бяды:
Што спазнюся сама, што прыйду — не туды, не тады.
Як трывожна і гулка ... І дах нахілілі гады.
Па адліву бляшанаму б'юць малаточкі вады.
Шамаціць дождж зімовы. На лужах малюе кругі.
І галінкі бязвольна павіслі, нібы ланцугi.
11.01.2013
Оригинал:
http://www.stihi.ru/2011/02/07/2483
"Зимний дождь"
Любовь Сирота-Дмитрова
Ни с того ни с сего возникают дожди в январе.
Повисают на ветках. Струятся по чёрной коре.
Размывают остатки обочинных спекшихся льдин
И меня оставляют с судьбою один на один.
Этот дождь – он не в срок. Этот дождь из незимней поры.
Он намеренно тих, исчезая в изгибах коры.
Он шуршит еле слышно в пустой водосточной трубе:
«Слышишь? – я о тебе. Всё ли в срок у тебя-то в судьбе?»
Не дразни меня, дождь. Я с судьбою почти что в ладу.
Ранний опыт – снесу. Опоздает успех – подожду.
Неуспех не пугает. Одна неудача страшна:
Вдруг сама опоздаю? Приду – а уже не нужна…
Как тревожно и гулко… Покатые крыши седы.
В жестяной подоконник стучат молоточки воды.
Зимний дождь шелестит. В зыбких лужах рисует круги.
В переулке звенят торопливые чьи-то шаги…
Свидетельство о публикации №113011100892