Щось нове прокрадається в душу,
Під сніжну лавину, десь вглибині.
Коли в лютому дуже хочеться грушу,
І швидко минають схлопочені дні.
Та між кавою, між розмовой, думками,
Серед злочинності, бруду й безодні,
Я своїми змерзлими У лід руками,
Насичую тих, хто бУли голодні.
І хоч сили лишили дитяче тіло,
Та знов повернулись до доброй справи,
Хутко взялися вони за діло,
Наче їх медицина та тьмяні трави,
Не одне століття збирали й таїли,
Тепер же щиро віддали без стачі.
А ті голодні все їли й їли…
Здавалось, ніколи не їли наче.
Без стриманості, без культурних ухилок,
Шматок за шматком, заїденим ротом,
Вони, врятовані від помилок,
З їдали усе під хвилями поту.
Рекіт стояв від насичення брюха.
Зуби клацали наче грім…
Знов закрутила без сил завірюха…
Звикай, маленька, це новий дім…
Щось нове прокрада ться в душу
© Copyright: Кристина Медина, 2012
Свидетельство о публикации №112122600528
Свидетельство о публикации №112122600528
Рецензии