Я не люблю вокзали

Зійшов з потягу, подивився на телефон, визначив – час запізнення 17 хвилин. У ніс вдарив різкий запах мастила. Пройшовся пероном, півторапудовий рюкзак почав давити на плечі. Зв’язав до купи лями давно зламаного поперечного фастексу. Всього плюс п’ять за Цельсієм, але ж сонце! Кілька хвилин і вже задубли пальці, книжка мало не випала з руки. Не люблю вокзали, але ж іще більше години чекати. У лабіринті покажчиків насилу знайшов таємний хід. Запитали квиток-перпустку, але гаманець відповів нав’язливою купою чеків і випадкових флаєрів. Заплатив дві гривні. Запах мастила здався парфумами. Чутливість Жан-Батіста в даних умовах обернулася б клінічною смертю. Циганська юрба з цілим обозом незрозумілого лахміття, заснулий бомж та його розкладена до аміаку сеча, їдкий запах сміття – нокаут. Знайшов місце під сонцем коло вікна подалі від всього безумства. За мить з’явились двоє «чьоткіх» хлопців, семафор брови одного з них світився яскраво червоним. Те світло залишало крики плям на підлозі. Тим часом вуста іншого нівечили слух стовосьмидесятидецибельною лайкою. Скоріше, музика! От дідько, зрадницьки сів акумулятор! Згадалась реклама: «Все, досить це терпіти! Я жінка, а не посудомийка». Вийшов надвір. Кристально свіже повітря подіяло мов півлітрова заспиртована вишня. Наче стрибком до найближчого кіоску,  купив розчин вуглекислого газу, надпив одразу півпляшки. Пішов повз найвдалішого зразку перспективи за вітром на безпечну відстань. Переключив настрій із «сепультурного» на інструментально-ліричний. Нагрівся кілограмами за спиною, повернувся назад. Залишилось близько двадцяти хвилин. Зняв гору з плеч, сперся на опору навісу над платформою. З-за повороту виїхав потяг, оголошуючи про себе гудком та клубами викидних газів. Довкола почав з’являтись люд: чоловіки, жінки, діти, старі і юнаки. За мить скрегіт гальма, потяг зупинився, асинхронно повідкривались вагони, з них ринув потік пасажирів. У кадрі мого погляду  стояла жінка, що стискала в своїй долоні рученя малої дочки. Русяве волосся заплетене в дві кіски виглядало з-під обох в’язаних шапок. Вони вдивлялись у потік натовпу. Кілька секунд і малеча вирвавшись з маминої руки побігла в саму гущу пасажирів з неймовірно радісним криком: «Татуню!». Не встигла схаменутись жінка, як з натовпу вже вийшов її чоловік з двома величезними торбами, на шиї якого висіла щаслива донька. Здавалось, що обіймів міцніших ніж ті, що дарувало те маленьке створіння бути не може. Мої вуста мимохіть огорнула посмішка. «Я люблю вокзали», - спіймав я себе на протиріччі…