Розмова з Тарасом...

Я тіло залишу у батьківській хаті,
Душею полину на схили Дніпра,
До тебе Кобзарю, вклонитись у шані,
Бо дуже пророчі твої, ті слова.
Що робиться нині: В далекі країни,
На панщину їдуть люди „німі”,
Бо в нас в Україні пани обідніли,
За працю гроші платять малі.
„А сестри, сестри горе їм”,
Такі чарівні, ніжні, милі,
В полоні у краю чужім,
Напівголодні і безсилі...
Панів багато розвелося,
Грабують неньку Україну,
Люду простому прийшлося,
На чужині шукати хлібину.
„Не сироти малі діти”, а за ненькою плачуть,
Бо вона із їхнім батьком, гроші заробляють,
Щоб вони могли навчатись і майбутнє мати,
Честь своєї України в світі захищати.
А царів то розвелося, пальців не хватає,
І так гарно обіцяють, серце завмирає.
Демократію в країні кожен ввести хоче,
Тільки людям, щось від неї робиться негоже,
Кожен може обізвати, плюнути у душу,
І на місці розтоптати, ось як жити мушу.
А що робиться в ночі, тоже люди плачуть,
Коли добрі „молодці” кулаками „машуть”.
А болячок, Боже милий, скільки розвелося,
Щоб усіх їх побороти, зілля не знайшлося.
Стогне ненька Україна, з заходу до сходу,
Ой і важко нині жити нашому народу,
Але віра не померла і живе надія,
Що здійсниться, незабаром, наше гарна мрія.