На уроцi географi

Сонце хмара затулила,
Всі казали: «Буде злива».
Горобці чогось сварились
І, як хлопці наші, бились.

Всі дерева майже голі,
Щось Юрка нема у школі.
Де ж ти, літо, неба просiнь?
Було сумно, була осінь.

Ганна Львівна щось питала,
Хлопці їй відповідали.
Я сидів,в вікно дивився.
Раптом стук. Юрко з’явився.

Дуже чемно привітався.
Клас ураз заусміхався.
Юрчик вибачився тихо,
Хоче сісти. Та от лихо.

Ганна Львівна мружить очі
Й пропускать його не хоче:
- Ну, чого ти знов спізнився,
Де на цей забарився?

Юрчик трохи позітхав,
Посміхнувся і сказав:
- Були з татком на Байкалі,
Там чудово,  ви  це знали?

- Та невже? Ну розкажи.
Де це, як там? Не мовчи.
Ну… Байкал – притока Лєни,
А впадає в нього Сєна.

Він у штаті Кароліна.
Не глибокий, по коліна.
Але вбрід не перейти –
Там піраньї дуже злі.

І вода там каламутна,
А без неї дуже скрутно.
Схочеш пити, то терпи;
Головне – кокос знайти.
 
Він брунатний, волохатий.
Все  б йому  десь заховатись.
Норку вириє маленьку
І залізе по-тихеньку.

Його знайдеш - не кричи,
Щоб не зміг він утекти.
Там, як в нас корови й кози,
Молоко дають кокоси.

На Байкалі їх привчають,
Вдома в себе їх тримають.
А  живуть кокоси стадом,
Новачків приймають радо.

Дуже лагідні тваринки.
Шкода, бачив тільки спинки.
Ніжки й мордочку ховають,
Тож, я вигляд їх не знаю.

Ще я бачив там пінгвіна:
Біле брюшко, чорна спина.
Цей плазун і крила має.
Мабуть, він таки літає.

Ну а ще…
                - Петренко, досить.
Як земля тебе ще носить?
Йди за парту вже сідай.
Та книжок побільш читай.

На перерві у буфеті
Їли з Юрчиком спагетті.
- Женю, слухай, як гадаєш,
Чом це вчителька все знає?

Як вона знов здогадалась?
І чого усі сміялись?
Може де я проколовся?
Або зрадник в нас знайшовся…

Що мені Юрку сказати?
От і стали ми зітхати.
Сумували довго дуже.
Виручай нас, любий друже.