Я помру в д застуди... Серг й Жадан

Сергій Жадан
пераклад з украінскай мовы

Я памру ад прастуды. Наш лазарэт
перакінуць кудысьці на поўдзень.
Фронт насоўваецца наперад,
і будзе красавіцкі тыдзень.

І будзе рассыпацца пустота
між свежага шрыфту ваенных звестак,
быццам цукар, спакаваны на свята
рукамі кіеўскіх гіманазістак.

У пляшках пачарнее хатняе віно,
і толькі сястра з-за цёмнага мораку
Будзе зазіраць холадна ў вакно,
знайшоўшы пад падушкаю рэшткі морфію.

І ёй услед цела павярнуць,
гаворачы: “Ведаеш, сястрычка,
усё адно - нікому апроч нас не баліць
ад нашых з табой гэтых шкодных звычак.

Бо ўсё, сястрычка, што між намі ё
і чаго між намі , сястрычка, няма,
імёнаў не мае і назваў не мае,
увогуле нічога няма.

Збіваючыся ў дыме і без дыму,
сэрца, з якім я жыву гадамі,
не спынілася толькі таму,
што па яму білі ўвесь час кулакамі”.

І неяк, улетку, уганяючы ў стрэс
душы, спсаваныя марафетам,
у палату зойдзе чырвоны крыж
на чале з маім прэзідэнтам.

І лекар, схаваўшы паперы ў стол,
нешта будзе гаварыць не да рэчы,
і будзе густа ляжаць окопны пыл
на шэрым прэзідэнцкім фрэнчы.

Калі ж, выходзячы, быццам са сну,
гледзячы ў неба ў – цёплае і зялёнае,
перад тым як зноў пайсці на сваю вайну
ён павернецца раптам да мяне.

І забыўшы на час, што ісці пара –
“Няўжо той самы?” – спытае ў канвою.
І лекар разгубіцца, а сястра
сцвяржальна кіўне галавою.

Сергій Жадан

Я помру від застуди. Наш лазарет
перебазують кудись на південь.
I фронт котитиметься вперед,
і саме почнеться квітень.

І розсипатиметься пустота
між свіжого шрифту воєнних звісток,
мов цукор, спакований на свята
руками київських гімназисток.

У флягах чорнітиме домашнє вино,
і тільки сестра із темного мороку
подивиться холодно за вікно,
знайшовши під подушкою рештки морфію.

І повернувшися їй услід,
я скажу: «Знаєш, сестричко,
все одно нікому крім нас не болить
від наших з тобою шкідливих звичок.

Бо все, сестричко, що є між нас,
і чого між нами, сестричко, немає,
не має імен і не має назв,
взагалі нічого не має.

Просто збиваючись у цьому диму,
серце, з яким я живу роками,
не зупинилось лише тому,
що по ньому били весь час кулаками».

Аж якось, улітку, вганяючи в стрес
душі, зіпсовані марафетом,
до палати зайде червоний хрест
на чолі з моїм президентом.

І лікар, сховавши папери в стіл,
про щось говоритиме не до речі,
і густо лежатиме окопний пил
на сірому президентському френчі.

Коли ж, виходячи, ніби зі сну,
й дивлячись в небо — тепле й зелене,
перш ніж знову піти на свою війну,
він повернеться раптом до мене.

І забувши нараз, що іти пора —
«Невже той самий?» — спитає в конвою.
І лікар розгубиться, а сестра
ствердно кивне головою.