Ще одна стор я кохання, або одна з...

Він не такий уже і дивний. З ранку п’є міцний чай, а вночі довго не спить. Проводжає захід сонця зеленими очима, сподівається  на диво, хоча і не чекає його. Життя ламало і било. Часом не вистачало позаду міцної і сильної руки, підтримки. Підбадьорюючого слова.
Жодної скарги і образи. У своєму мікро чи мега світі. Один. Не відлюдькуватий – такий спосіб життя.
Спорідненої душі не мав, і не було. Часом, згадує з дитинства розбишакуваті вчинки. Посміхається. Хочеться говорити – нікому. Можливо, і краще.
Від божевілля рятує гумор. Гумор – сенс життя і не інакше. Хотів бути кимось, а не вдалося. «Я такий який є, і нікому не потрібний». Душа кричала і розривалась на тисячі шматочків. Пройде».
Все що мав – посмішку. Її ніжну, і добру посмішку. Молився на неї. Дарма. Приніс букет квітів. Троянд. Червоних. З страхом промовивши: «Це тобі». 
Не знаючи і не підозрюючи, що це їй не потрібно. Дивився наївними очима і вірив, що налагодиться і буде краще. Ніби «десятирічний» бігав за «маленькою» дівчинкою. Вона не знала і не розуміла, чому?
Погляди зустрілися. Чисті і простодушні очі, щось говорили, а голос – не насмілився. Ще надто вона юна. Пройде час, і можливо тоді.
Багато курив. Нерви. Нічого перед очима, крім.. А вона щаслива і піднесена. Сьогодні був один, а завтра інший. Із дня на день. Бачив, нічого не говорив. Жодного докору. Мовчки терпів, і терпить.
Здавалося, шість років і не різниця, але не тоді, коли їй тринадцять. З часом біль вщухала, а потім знову виривалась на поверхню.
Півтора роки з іншим. При зустрічі ніжно обіймав, запитував як справи. Щиро посміхався, десь може, любувався. У відповідь чув теж. Очі дивилися вниз… і, сором. Страшенний.
Знову розпач і біль. Знову скористалась і викинула. «Посварилась з ним, а я став крайнім». Покликала, побіг не питаючи навіщо. Відігнала нагнув голову і пішов. Так було не раз, і ще буде.
В неї десятки, а він сам, і навіки, молиться на неї. Дивується, як така «маленька» могла принести стільки розпачу і болі…