Богдана Синюк-Хват Замок

Покрылся мой берег туманом колючим,
Мурашки  по коже и тело дрожит.
Рассыпался замок песочком сыпучим,
Спасти не сумела – и вот он – лежит…

Когда его строила, камень не брала.
Нет, не было мыслей – поднять не смогу –
Песок вместо камня волна мне послала.
Как славно лепилось на том берегу!

И вышел тот замок высокий и светлый,
Просторный, с колоннами, даже с двором.
Прекрасным был замок, как будто из детства…
Не знала… что будет в природе потом.

А тучи все скрыли от летнего зноя,
И небо гремело, пылало огнем.
И щедро пролилось небесной водою…
Мой замок осел… и поплыл за ручьем…

И быстро  исчезло, величье былое,
Что я сотворила из кучи песка…
Лишь руки устали... Нет, плакать не стоит!
Я знала – так будет… Но в сердце – тоска…


Здригається тіло, мурашки по шкірі
Покрився мій берег туманом колючим
Дивлюся на себе, яка я невміла
Розсипався зАмок пісочком сипучим

Коли будувала, чом камінь не брала
Не те, що важким був, чи дуже великим
Пісок мені хвиля  під  ноги прислала
Так легко ліпилось на березі дикім

Він вийшов високим, просторим і світлим
З колонами, двориком   зразу при вході
Таким він був гарним, таким мені милим
Та хтось наступив на мозолик природі,

Бо небо суцільними хмарами вкрилось,
Ще й громом сварилось та грало вогнями
А потім, рясною водою полилось
І зАмок осів та й поплив з ручаями

Нема вже і слІду від вЕличі тої,
Що я із піску... із піску будувала
Лиш руки втомились, жалЮ час не гоїть
А я про це знала... що так буде - знала!