Я не гвалтую Риму...

відповідь на
"ЛИШ СПРАВЖНЄ ВАЖИТЬ"




Я не ґвалтую Риму,
Бездушно у пітьмі,
Про неї, як про Приму,
Співаю я пісні.
В словесному театрі,
 У  кожного є роль,
Ми всі чогось, та  варті ,
І бідний, і король.
Хтось з кафедри говорить,
За покликом душі,
А хтось натхненно творить,
Довершенні вірші.
Хтось пише так як вміє,
Іще з юнацьких літ,
Неологізми сіє,
В літературний світ.
І Критику, вороже,
Немов це фінський ніж,
За критику охоче,
Засуне гострий вірш.
Ще й скаже що бездушний,
Цей Критик у душі,
А потім словом гучним,
Утопить у багні.
Не спробує почути,
Поставить зразу штамп,
Словесної облуди,
«Душевний  Арештант».
Та кажуть - кожен судить,
Собою цілий світ,
І той хто словом блудить,
Іще зазнає бід.
Бо кажуть   - що посієш,
 То тільки і пожнеш,
Якщо співати вмієш,
Душа не знає меж.
 А отже у темниці,
Душа в того сидить,
Хто у чужій зіниці,
Сміття знаходить вмить.
Бо в дзеркало дивитись,
Немає в нього сил,
Не визнає що змити,
 Пора зірковий пил.