Новела Було це ранньою весною

Було  це  ранньою  весною,  ще  льодом  скована  ріка.
Солдати  йшли,  ішли  до  бою.  І  вітер  повівав  злегка.
Враз  куля  з  свистом  пролетіла,  одна  і  друга,  без  кінця…
Упав  солдат,  за  ним  і  другий,  скотився  піт  з  його  лиця.

І  груди  кров’ю  заливало,  а  очі  дивилися  у  путь.
Уста  лиш  зрідка  промовляли:  «матусю…помру  мабуть..»
Піднялись  вихори  лихії,  то  не  вітри,  то  вороги.
Взяли  одного  та  другого,  як  деревину  потягли.

Не  в  силі  собі  раду  дати,  і  знепритомніли  оба…
Прийшли  до  тями.І  здавалось  від  болю  лусне  голова.
На  шиї,  були  петлі  товсті  та  незворушні.
Прив’язані  в  саду  веснянім  до  товстої  грушки. 

І  вирок  винесли  кати.
Шпурнули  бочки  з  під  води.
І  ті  повисли.  Та  враз  крики»  Недолюдки!  Кати!
Що  ж  дієте?  Ви…ви…ви..».

Під  грушкою,  вдова  стояла.
Ридала,  світ  весь  проклинала.
Бо  ж  втратила,  обох  синів,
своїх  дітей,  своїх  орлів  …      

І  тільки  вітер  завивав,
холодним  тілом  колихав.
Одним  і  другим,    обома. 
Була  це  рання  я  весна…