Ганна Осадко. Двумя руками и сердцем одним

               двома руками i одним серцем

                Ганна Осадко

Дивлюся домашнє відео,
Де літо таке зелене, де люди такі близькі,
Так близько стоять біля мене,
Розмовляють про щось проминуще і несуттєве,
Ніби бавляться м'ячиком слів,
Перекидаючи його з рота до рота.

Там свекор, що помер за півроку,
Іще дрімає у холодочку,
а внуки лізуть йому на голову і лоскочуть травинками його сонні, спокійні риси,
і регочуть, коли він смішно мружиться.
Немає іще хвороби, і довго іще до збирання врожаю,
І безтурботна полуденна тиша ще не лягає на груди важким мармуром.

Обмацую кожен кадр –
Може, тут, або тут, або тут щось проявиться?
Зміниться щось у його погляді,
Смикнеться око у передчутті неминучого?
Тінь бука ляже на чоло темним хрестом?

Має ж людина врешті якось передчувати,
Що це літо – її останнє?
Має ж вона        наслухати Божу        присутність,
посутньо (по суті!)        - бути разом із нами,
ділитися з нами        звуками, буцімто хлібом насущним,
ковтати їх, ніби причастя Духу,
триматись за їхню ниточку невловиму,

та десь_однією рукою_потайки

відчувати
линву,
по якій навшпинечках
йде_балансує
душечка невагома?

Але ні.
Не змінюється нічого у його погляді.
Їсть помідор.
Сміється, коли червоний сік скрапує на білу сорочку.
Відмахується від набридливої бджоли.
Живе в тому літі кіношному з року в рік:
збирає гриби,
будує новий дім,
обнімає мого сина
двома руками
і одним серцем.
       

© Copyright: Ганна Осадко, 2012
Свидетельство о публикации №112112607282

        Двумя руками и сердцем одним.

Я смотрю домашнее видео,
где лето такое зелёное. а люди такие близкие...
стоят они рядом со мною,
говорят о чём-то неважном и мимолётном,,
 мячики слов,  перебрасывают, играя
изо рта в рот...

Там свёкор, который умер полгода назад,
дремлет ещё в холодке,
а внуки лезут ему на голову и щекочут травинками
сонные, спокойные черты,
и хохочут, когда он щурится так смешно...
Нет болезни,   далеко до уборки урожая.
И беззаботная полуденная тишина
ещё на грудь не легла тяжелым мрамором.

Прощупала каждый кадр -
может быть здесь... или здесь что-то проявится?
Изменится взгляд ,
вздрогнет глаз в предчувствии неизбежного,
тень бука ляжет на лоб  тёмным крестом?
Должен же человек как-то предчувствовать,
что это лето — последнее?
Должен же он почуять присутствие Бога,
Существенно (по сути!) быть с нами рядом ,
звуками с нами делиться как хлебом насущным,
глотать их,словно причастие  Духу,
держаться за эту ниточку неуловимую,

но где-то,  потихоньку, одной рукой

почуять канат
 и как по нему,
балансируя,
идёт на цыпочках
душенька невесомая?

Но нет,
во взгляде ничего не меняется.
Он ест помидор.
Смеётся, забрызгав сорочку белую красным томатным соком.
От назойливой пчелы отмахивается рукой
живёт в этом лете киношном из года в год:
строит новый дом,
собирает грибы
и моего сына
обнимает двумя руками
 и сердцем одним.

     Перевёл Глеб Ходорковский