Цикл Голодомор

* * *
 - Мамо, я хочу їсти.
Мамо, я бачив зорю.
Дайте ослінчик сісти,
щоб ближче було до вогню.
- Сину, немає хліба.
Сину, немає дров.
Це не тепло від печі,
це стигне в судинах кров.
- Мамо, зрубайте вишню
та й запаліть нараз.
Настав  Богородний тиждень.
Святвечір чекає нас.
- Сину, скінчилися сили.
Не знаю: це ніч чи день.
Чуєш, співає янгол
тужливих своїх пісень.
- Мамо, навіщо доля
покинула рідний край?
Життя – це земна неволя,
а смерть – довгожданий рай?
- Сину, немає раю.
Бога немає теж.
Я кревно усіх проклинаю
до самих високих веж.
- Мамо, не крайте душу.
Я – вічність, я не помру.
Я жити ще довго мушу,
бо видів вгорі зорю.
- Сину, зоря погасла.
Імла на усій землі.
Тільки звитяжні гасла
та демонів лиця злі.
- Мамо, не плачте, мамо.
Ще прийде добро у світ.
Ми вийдемо в поле рано
в росяний духмяний цвіт.
І стигле колосся ниви
торкнеться ще наших рук.
Ми привітаємо сонце,
відкинувши спомини мук.
 - Сину, молю тебе, сину,
стерпи цей катівський час,
щоб не відмерло коріння
і родовід не згас.
А в мене нема терпіння.
У сорок неповних літ
без Божого повеління
я покидаю цей світ...

Притихли українські села
і тільки сліпа зоря
шукала живі ще оселі
напередодні Різдва.

* * *
Діагноз БєБО – бєзбєлковий отьок.
Як важко зробити хоча б один крок.
Як важко здолати цей проклятий крок,
коли ти – БєБО, бєзбєлковий отьок.

Знесилене тіло заплаче без сліз.
За тином гуркоче покійників віз –
купина із ребер, промовити гріх,
з розкинутих рук й перехрещених ніг.

На цвинтарі в яму, мілку та тісну,
поскидають все, що лежить на візку,
та зверху землею притрусять ледь-ледь.
Лежи, спочивай, загодована смерть.

Людина – ніщо і життя теж ніщо.
Свавілля безумців руйнує село.
А сонце байдуже над полем пливе
і небо високе убивць не кляне.

О голоду молох, невситимість зла
в тобі пробудила смиренна земля.
Пащека ковтає старих і малих,
аж стерлися жорна до ясен гнилих.

Ударили в душу, ударили так,
що страху відлуння лишило свій знак,
свою генетично-кодовану тлінь,
на долі наступних  уже поколінь.

* * *
Немочі пальці кістляві
несила зібрати в кулак.
Думи холодні та мляві,
серце – підстрелений птах.

Якому молилась ти Богу
у вечір зимового дня,
коли, не осиливши втому,
померла душа твоя?

Маленьке та висохле тіло.
У синіх студенцях вікно.
Стражденне життя не зігріло
його заморожене скло.

Так де ж ти, прихована правда?
Тремтять і згасають вогні.
Багряного щастя слава
голодні затьмарила дні.

У сивих, як сон, лабіринтах
ще довго блукатиме біль.
Шукатиме в зоряних ситах
безпам'ятства нашого хміль.

* * *
Червона ніч. Блукають тіні
поміж хатинами в селі.
Із тридцять третього й понині
вони все ходять по землі.

Вони все ходять очманілі
в своїх зруйнованих світах.
І роботящі, і умілі,
лиш присмерк голоду в очах.

І тепла запашна хлібина
до вузлуватих сильних рук
уже не ляже. Вся родина
не винесла голодних мук.

Пішли за батьком поодинці
в червону ніч, де ситий день
убили нелюди-злочинці
під марші пафосних пісень.

Наїлась смерть людської плоті
та, обважнівши, чорним сном
у наспіх вириті могили
лягла спочити за селом.

Лежить і досі правда віку
на нашій пам'яті кістьми,
а душі мертвих просять хліба
і тягнуть руки із пітьми.