Ганна Осадко. Балкон..

            балкон

        Ганна Осадко.

    Осенью
   (Это обычно приходит осенью)
   Хочется говорить о простых понятных вещах
   Плести болтовню на спицах
   О детстве, яблочных пирогах и фотографиях старых
   Разговаривать тихо на кухне
   На расстоянии двух тарелок с синими ободками
   Так, будто в целом мире выключен свет
   И некуда больше спешить

   Беседа перетекает как липовый чай в чашку
   Я рассказываю тебе о балконе
   В своей первой - детской - квартире,
   Эдакий аппендицит
   На уровне пятого этажа сталинки в центре города

   Практически я там жила в тёплое время года
   В нашем дворе был центральный отдел милиции
   Мне нравилось наблюдать за людьми в милицейской форме
   Они стояли группками, озабоченные и серьёзные
   Пулять в них вишнёвыми косточками,
   Хохотать укрываясь за вечно мокрым бельём,
   Вздымавшемся словно парус...

   С балкона звала меня мама,
   Бархатный её голос что-то тёплое круглое
   Трогал в горле моём:
  - Аня!! Доо-мой!!!
  - Ма, ну ещё пять минуток!!!
   Я отвечала в сумерках
   И эти минутки растягивались и тяжелели
   Как капли мёда на ложке

   А к вечеру раскрывалась метиола
   И мне плакать хотелось от её отчаянно нежного запаха

   Теперь в той квартире живёт чужая семья
   И балкон они затянули металлопластиком
   В этой стране давно на балконах не садят цветы
   А в моей памяти всё неподвижно застыло,
   Выстроились воспоминания как из керамики синие рыбки
   В давнем советском сервизе -
   Большая спереди - это о долгом счастливом детстве
   И кучка маленьких сзади - о вещах и о людях,
   О которых я вспоминаю
   Осенью
              Перевёл Глеб Ходорковский


                *   *   *



Восени
(Це зазвичай приходить восени)
Хочеться говорити про прості зрозумілі речі,
Плести на спицях балачки
Про дитинство, яблучні пироги і старі фотографії,
Тихо розмовляти на кухні
На відстані двох тарілок із синіми обідками,
Так буцім у цілому світі вимкнули світло
І нікуди більше спішити.

Розмова перетікає, як липовий чай у горнята,
Розповідаю тобі про балкон
у своїй найпершій – дитячій – квартирі,
такий собі апендицит
на рівні п'ятого поверху сталінки в центрі міста.

Я там практично жила у теплі пори року,
у нашому дворі було центральне відділення міліції,
мені подобалося спостерігати за купками чоловіків у формі,
таких заклопотаних, таких поважних,
пуляти у них вишневими кісточками,
реготати  і ховатися за вічно-мокрою білизною,
що здималась, немов вітрила...

З балкону мене кликала мама,
І від її оксамитового  голосу щось тепле і кругле
Ворушилося у моєму горлі:
- Аню!!! До-до-му!!!
- Ма, ще п'ять хвилин!!! –
Відповідала я у сутінках,
І ці п'ять хвилин розтягувалися і важчали,
Як краплі меду на ложці.

А надвечір розкривалася матіола,
і від її розпачливо-ніжного запаху мені хотілося плакати.


Тепер в тій квартирі живе чужа сім'я.
І балкон вони запакувала у металопластик.
І квіти давно вже ніхто не вирошує на балконах у цій країні.
А в моїй пам'яті все залишилося нерухомо,
Спогади вишикувалися, як сині керамічні рибки із радянського сервізу –
Велика попереду – про довге-щасливе дитинство,
І купа малих позаду –  про людей і про речі,
Яких я згадую восени.


© Copyright: Ганна Осадко, 2012
Свидетельство о публикации №112111408088