Богдана Синюк-Хват неудачная попытка перевода

Глубокая осень! Краса твоя тает!
Ты в пышных одеждах, когда к нам пришла,
Горела-сияла корона златая,
Богатством своим всем слепила глаза.

И что же теперь… Лишь холодные листья
В болото втоптали… Померкли их краски…
И плачешь, ты осень, как плачут по близким,
Но слезы из глаз твоих льются напрасно...

Он вмиг налетел, неизвестный и быстрый –
Принес перемены нам ветер тот, странник.
Рассказывал краски, любил и божился.
Но вдруг, оказалось, соль сыпал на раны…

С собою он звал в край далекий-неблизкий,
Чтоб с неба высот землю всю оглядеть,
Чтоб  солнца лучом ранним утром умыться,
Найти край земли и опять улететь…

И первые листья поднялись потоком,
Как птицы поднялись, паря в небесах…
А память тревожить не надо – жестоко…
Не думай про ветер, оставь его в снах…

******************************************

Глибока осінь, де твоя краса,
Коли ти в шатах пишних приходила,
Коли твоя корона золота
Своїм багатством очі всім сліпила…

І що тепер… Холодний мокрий лист
В болото втоптаний, лежить, згубивши барви
І плачеш ти за тим своїм «колись»
Та ллються твої сльози марно…

Всі переміни з вітру почались
Він налетів такий новий, незнаний.
Розказував казки, любив, боживсь…
А виявилось… сипав сіль на рани…

З собою кликав у далекий край,
Щоб з висоти на землю подивитись,
Щоби дізнатися де в неї край
І вранішнім промінням сонця вмитись…

І вперше лист здійнявся догори
І полетів, як птах, в глибоке небо…
Не треба спогадів, бо як воно болить…
І про той вітер думати не треба…