Философская лирика

О, Каїне, убивши свого брата,
від суду смертного ти наче би й утік,
та бажаного щастя не пізнав.
За тисячі років в холодне серце ката
ти кров’ю злою згодом перетік
і знову катом став.
Мовчиш ти в серці. Слушної години
чекаєш довго, щоб пролити кров
і на підмості, липкої від болю,
знов говорити палко про любов
до ближнього свого, до брата.
Ти прощення не ждеш,
бо сам себе простив.
У мить омани, більшої від віри,
ти очі не відвів і щиро говорив
смиренним тихим словом
перед священним небом, перед Богом,
свою печаль утрати.
О, Каїне, тавро твоє пече,
немов би кат тримає за плече
в останню ще живу хвилину
чергову жертву братовбивства твого.
У цьому світі щось міняти марно,
усе вертає на круги свої.
Не вбив би Каїн, Авель би убив.
Господь його прокляттям би простив
і Авель вже б тоді  в нащадках воскресав
і теж вбивав.
Прости їх, Боже, каїнів затятих.
Як версія твоя, ми надто недолугі,
щоб душу благодатну вберегти
у цноті непорочного зачаття
тієї первородної природи,
що людством зветься.
Хто озветься
та заперечить божевілля світу
у знищенні собі подібних?
Так мало гідних
для царства Божого, для щастя на землі.
Горять вогні і вбивць біблейських ждуть,
а ті не мруть, бо у серцях теперішніх живуть.

* * *

Що в імені тобі моєму?
Я тільки перехожий з тіні в тінь.
Я – ім’ярек і Всесвіт на плечах
несу буденно, бо душа безсмертна.
Вмістилище утіхи та страждань,
гріховну плоть, терзає дух сумління.
Без мук його немислима жага
у сходженні в імлу безповоротну.
Тремтлива тінь на сонячних часах
біжить щодня по замкненому колу,
наздоганяє величі мару,
та знемагає втомою надії.
Окрилені уявою чуттів,
навкруг літають та щебечуть мрії
і падають у прірву марнотратства
духовності убогого багатства.
Насправді ж, круки – сутність їх земна.
Пожадлива розбещеність невіри –
той стержень зла, що солодко дрімає
у сховищі людського лицемірства.
В кунсткамері моральних перероджень
потвора щастя хоче насолоди
усякий раз, як випаде нагода
відтяти щось таємно від загалу.
У ненаситності своїй запалу
їй вистачає на цей глупий світ
вже кільканадцять тисяч літ
безумного людського благоденства.
   
* * *

Чорний круг – філософія смерті.
Не досягнуть його почуттів
ні божественна музика Верді,
ні благання святих голосів.

Болі світу зустрілися в серці
розіп'ятої жахом душі.
В чорний круг відчиняються дверці.
Туди першими входять вірші.

І коли на вселенських терезах
сутність слів зважить зоряний час,
тоді й пам'ять затвердне у тезах
або згине мов пустища глас.

Хтось ховає свої сподівання
в манускриптах, які не горять.
Хтось руйнує печалі мовчання
і печалі уже не мовчать.

Чорний круг – філософія смерті.
Безкінечність – його антипод.
Залишається музика Верді
партитурою зоряних нот.

Час покличе і річкою неба
понесеться над світом життя
запізнілого щастя потреба
із натхнення вчорашнього дня.

І на струнах забутих поезій
хтось награє простенький мотив
та й згадає далеких поетів,
імена чиїх вік загубив.

Чорний круг – не пристанище мертвих.
То остання надія живих,
непоступливих ліриків впертих,
на ліричну когорту святих.

* * *

Над прірвою, над вирвою
ідуть на самоті
душа із плоттю винною
по чинному житті.

Позаду – сміхи стеляться;
десь клянчить щастя плач;
гріхи, що добре мелються,
та здобний з них калач.

Попереду – прогалини
із пустища надій.
Клубляться у віддалині
тумани вічних мрій.

Із прірви мудрість нечисті
нашіптує: живи
в своїй незаперечності
і раю не проси.

А зверху Божі янголи
Кричать душі: лети!
та думи, зла сомнамбули,
тримають за поли.

Над прірвою, над вирвою,
на холоді й вітрах,
душа із плоттю винною
блукають у віках.

* * *

- Убийте дракона! Убийте дракона!
Кричала медуза Горгона,
сховавшись у затінку трону.
Убили дракона. Тепер біля трону
ховається тіло пітона.
- Убийте Горгону! Убийте Горгону!
Натхненно шипить він із схрону.