Звичка

  Я відчуваю твій подих за моєю спиною – цього не достатньо. Я бачу турботу, ласку, але від неї вже нудить. Ти не той, кого чекала, хотіла любити… Я не можу тобою захоплюватись, і …. не бачу сенсу наших стосунків. Проте, я продовжую сліпо йти за тобою. Можливо, це єдиний шлях до спасіння, яке скоріш за все мені і не потрібне. Я сама знаю, що так не можна, але своя шкіра ближче.
  Користуватись людьми бридко, та для мене це притаманно. Знаєш, я завжди любила грати на чужих почуттях. І з нетерпінням чекаю, коли пограють на моїх. Як ти думаєш, це мене чомусь навчить? Гадаю навряд чи.
  Біль, смуток, самотність – це все моє. Дивно звучить, але так краще. В такі моменти я ніби перероджуюсь. Я люблю страждати і це добре виходить. Роль створена для мене. З мене дешева актриса, і навіть не горілого театру. Це жалка пародія на людину, яка має відношення до сцени. Та погодься, в мене є нерозвинений потенціал.
  З дня на день, я створюю для себе маску. Точніше для тебе. Кожного разу складніше вдавати, що щось відчуваю. Брешу, бо відчуваю – мерзоту. Ти зараз думаєш, що я стерво – ти правий! Щоб ти не говорив у цей момент – ти матимеш рацію. Я винна, і тихо тішусь цим.
Кепський настрій гарантований на довго. Я довго не зможу забути всього. В людини працює інстинкт – інстинкт звички. Я щиро звикла до тебе і мене це дратує. Ти міг би бути для мене чудовим братом. Хоча ні, ніколи!
  Твоя турбота по-дитячому наївна і мила. Ти віриш моєму слову завжди – повір і цьому. Це єдиний випадок, коли я говорю правду.  Гірко, а інакше не буває! Не хвилюйся, все проходить повз. І навіть того, чого не було. Все пройде, замівши сліди тихим вітром осені, притрусивши снігом зими. А весною, благополучно змиє -  і дяка Богу.