Гражданская лирика

* * *
Знову віхола шлях замітає,
порцелянові сипить сніги.
Хто у ревищі днів відгадає,
де поділися наші боги?

Де завзяття, якого й не було,
де та сила, яка не зросла?
Чи ти, доле, пророків не чула,
що схилилась до красного зла?

Де та птаха по імені «щастя»,
наш братерський оновлений рід?
Нове панство, нехай йому трясця,
спокушає терпінням цей світ.

Свята правда, гірка й осоружна,
не смакує в родині рабів.
Ми роз’єднані й послухом тужні
вже чимало у часі віків.

Не світає, давно не світає,
віє хуга холодні сніги
і ніхто із безсмертних не знає,
де поділися їхні боги.

* * *
Ми плакали за Леніним,
ми плакали за Сталіним,
ми плакали за Брежнєвим.
Не всі, але ж було.

Ми плакали за Крутами,
за вмерлими від голоду,
за тими, що розсіялись
в пилюці таборів.
Не всі, але ж було.

Тепер ми правду ділимо
та долю нашу змучену
і на війну шикуємо
своїх на ворогів.
Не всі, але ж так є.

* * *
В горнилі смерті гине мішура,
згорає велич влади і багатства.
Лишається оголена душа
і пам'ять неподоланого рабства.

Ти перейдеш через поріг років,
примноживши осудних того світу,
а тут залишиш тінь коротких слів
і повід для тужіння чи для сміху.

Нехай радіють ті, що ще живі,
інакше й не можливо далі жити.
Устигнуть ще належатись в труні
і плоттю омертвілою зігнити.

В горнилі смерті тліє сон буття,
та нове проростає з попелища
і рве кайдани мертвого життя.
У цьому справедливість є найвища.

* * *
У серці моєму завжди – 
надія, яка не вмирає.
До щастя два кроки пройти,
та доля дороги не знає.

Усім, кому винен, простіть.
Своїм винуватцям прощаю.
Блаженні, до раю ідіть,
а я в інший бік повертаю.

Навіщо це кляте життя
таке дивовижне й прекрасне,
що навіть крізь сон забуття
жадоба до нього не гасне.

* * *
Моя країна, рідна і чужа.
Як тоскно плаче віхола у полі.
По бездоріжжю йде сліпа душа
у пошуках привітнішої долі.

Моя країна, грішна і свята –
тут безліч слів, які ніщо не варті,
тут верх бере мізерія дрібна,
а велич не зароджується в гарті.

Моя країна, може й не моя.
В тумані мрій невидима дорога.
Зірветься крик і стелиться луна
імлою днів і не сягає Бога.

Моя країна – ярмарок марнот,
збіговисько утопій і реалій,
де нігілізм до правди і чеснот
на рівні генетичної моралі.

* * *
На жаль, Руїна. Саме так: доба
з великої спустошливої букви,
а правда, гідність, честь – то лиш слова,
зів’яле листя кинутої чухри.

Нездари ми. Козацький дух помер,
у кращому випадку тихо тліє.
В духовній порожнечі відтепер
байдужий вітер марнослів’я віє.

Лукавство та брехня не знають меж –
буденного гріха адепти щирі.
Будують тлінь із непорушних веж,
щоб жити у грабіжницькому мирі.

На жаль, Руїна. Бога вже нема.
Навіщо він, коли немає міри?
І подолання зла, – свята війна,
не викликає у рабів довіри.