Вона

Вона пішла тихенько в осінь.
І не тому, що надто вже сама,
Вона пішла, бо допомоги не попросить,
Бо звикла, що завжди сама.

Вона пішла маленьким кроком,
Не знаючи навіщо і куди.
Вона пішла, а на душі співає вітер,
Але пішла, бо треба зараз йти.

Вона іде вже навіть не добу, і не дві,
А, мабуть, вічність, може навіть більше.
Іде без жалю, хоча очі трішки сумні,
Не згадує про минуле, бо від цього лиш гірше.

Вона спустошена і розбита,
Не чекає доброго слова, і,
Вона пішла, щоб щастя зустріти,
А зустрічала, дивилась, - не ті.

Вона іде із осені та в осінь,
З дощу в туман і навпаки,
Вона, можливо, вже й попросить,
Але, кого? Нема. Тому ще треба йти.

На горизонті ні світанку, ні неба,
Не видно, а вона іде, та йде.
Втомилась, але розуміє, що треба,
Надіється, що щастя знайде.

А на душі лише розпач,
І порятунку для неї нема,
Сама собі каже: «Не плач,
Я є в себе, а знач не сама».

Так буває, що просто,
Беззупино до щастя треба йти,
Через жаль, що відпочинку просить,
Іти, і врешті-решт знайти..