Про що мовчав бузок

День  догорав  у  зарослях  бузку,
Вдивляючись  у  річкове  люстерце.
Чорнявий  красень  дівчину  струнку
Голубив,  пригортаючи  до  серця.

"Красуня!  Мрія!  Зіронька  ясна!
Моє  кохання  ніжністю  розлито!"  - 
Він  личко  цілував  їй,  а  вона
Дивилася  на  нього  сумовито.

Бо  завтра  вже  його  не  буде!  Ні!
Їм  вісімнадцять,  то  ж  йому  служити.
Прощальний  погляд  милому...  Сумні
Зітхання  обпекли  бузкові  квіти:

"Коханий,  я  чекатиму!  Лишень
Скажи,  чи  буде  зустріч  довгождана?
Писатимеш  мені  ти  кожен  день?"
Він  очі  цілував:  "Щодня,  кохана!"

У  стоптаній,  безросяній  траві
Слова  прощання  танули  помалу.
Вона  ридала  гірко,  коли  він
Із  рекрутами  йшов  у  бік  вокзалу.

Гірчила  осінь  спомин  полином,
Бузкове  листя  стомлено  обпало.
Вона  з  дощем  зітхала  під  вікном
І  все  листа  чекала...  Все  чекала!

Вже  й  рік  пройшов,  а  дівчина  сумна.
Весіль  у  подруг  відбулось  чимало.
Її  за  дружку  кликали.  Вона
Без  нього  веселитись  не  бажала.

Минали  дні,  ішов  за  роком  рік...
Та,  раптом,  люди  стали  гомоніти,
Що  сивий  однорукий  чоловік
Щовечора  бузку  зриває  квіти.

В  полоні  незабутніх  почуттів
До  нього  йшла...  На  щастя,  чи  розлуку?
Він  простягнув  їй  тисячу  листів,
Вона  міцніш  стискала  доньці  руку.

15.09  -  05.11.2012р.