Сад втомивсь від липневої спеки,
Кожне дерево марить: в о д и...
Ти так близько тепер, як - далеко,
І я рідко приходжу сюди.
Все ж, коли задихаються віти,
Коли никне знеможна листва
Й невідь-де потинається вітер,
І сама я, мов та тятива -
Подих серця, зволожений болем,
Поглинає густу жароту,
І сюди,де, здавалось, ніколи
Не ступлю вже, - поволі іду...
І все ближчає те, що - далеко,
Даленіє, що близьким було,
І я дякую липню за спеку
І цілую наш сад у чоло...
***
© Copyright: Тамара Севернюк, 2012
Свидетельство о публикации №112110501008
Свидетельство о публикации №112110501008
Рецензии