Агонiя, або життя у п ять хвилин

Бачиш,в місті Примар,
прямо перед тобою,
я, з душею назовні!
В друзки! В шмаття! Навстіж...
Наче загнаний звір із очами Мадонни,
так покірно чекаю... а ти все мовчиш.

Намагаюсь руками утримати небо-
та дарма,небо болісно падає вниз.
У напруженій тиші лиш чуть,як кумедно
ледь потріскує серця розпалений хмиз.

Раптом в натовпі бачу обличчя Марії,
посмутніле й бліде,мов коштовний мармУр.
І ці очі...вони мовби щось говорили!
Діва ніби зійшла із настінних скульптур...

Погляд - й зникла. І барви всі зникли безслідно,
Крім пропасливо-жовтого листя в дощі.
Завмираю...Прощатися теж треба гідно.
-Ну,бувай? ("ні,ні,ні,залишись,залишись!")

-Так,бувай.- і напружений нерв розірвався
із пронизливим дзвоном розбитого скла.
Шмат надій раптом різко кудись обірвався,
коли спину твою затягнула імла.

Я немовби запаяна в тіло цих вулиць,
місто димним кущем у мені пророста..
До Марії
у білім серпанку тягнулась,
а натомість навколо лиш осінь й сльота.

Я з тих пір звідусіль на це місце вертаюсь...
Так у місті примар стало n+1.
Я уже не палаю,а лиш тільки...каюсь...
Про колись не проказане вчасно "Зажди".