Притча про дружбу

В якімсь селі дідусь один вмирав,
На Той світ вже збирався у дорогу…
До рук ікону взяв, поцілував,
І наостанок все ж прохав у Бога:

Хоч я й старий, та міг би ще служить,
Порадником і дітям і онукам,
Якби ти, Боже, дав іще пожить,
Відстрочив трохи з Сонечком розлуку.

Господь почув, подумав і спитав,
Сховавши усміх, зазирнувши в очі:
Відстрочить, кажеш? – Може б я і дав
Тобі пожити… Добре, скільки хочеш?

Дідусь ожив відразу, звеселів,
Подумав про онуків, про синочків.
О Господи! Ти стільки дай років
На гілці скільки майорить листочків.

- Ні, це багато,  Бог йому на це, -
Не можу скільки літ тобі ще дати.
- Ну, скільки яблук має деревце?
- Ні, не проси, - і це тобі багато.

- Тоді дай стільки, скільки за роки
Хороших, добрих, вірних мав я друзів.
- Хай буде так, - торкнувсь його руки, -
По справедливості, а значить по заслузі.

І Бог пішов, а той дідусь піднявсь
І сиві вуса підкрутив завзято, -
Бо друзів за життя він скільки мав,
Як яблук і листочків разом взятих!
…………………………………………..

В цієї притчі є проста мораль:
Щасливо й довго в світі щоб прожити –
Любити треба світ, з людьми дружити,
І душу мати чисту, мов кришталь!