Ганна Осадко. почти колыбельная

                Мальчик, которого я не знала -
                он родился в другой эре...

                "Как тебе было там?" -
                крикни мне сквозь глубокую прорву веков,
                крикни,
                сложив трубкой ладони:
                "Э-ге-ге-гей,малышка, ты только не бойся
                ничего!"
                А потом потихоньку:
                "Скоро и ты - будешь..."

                Золотая пора пионерии,
                самосвал стальной под кроватью,
                мечты - высокие, головоломные,
                мечты - истребители,
                они неслись
                над тобой, малышом,
                в мире, как ночь, огромном;

                Малыш, одуванчик белый волос,
                с гордо прикушенной нижней губой,
                с шальным желанием - вырасти,
                и ледяной панцырь протаранить упрямою головой,
                как первый февральский подснежник;

                Мальчик,
                люлечки-лю, малыш,
                я качаю тебя на своих коленях
                через годы,
                охватив худыми руками,
                сплетая из них колыбельку вербОвую -
                люленьки-лю, мой мальчик,
                это течёт наше время,
                люлечки-лю,
                это ты - в колыбели моей нежности,
                мальчик,            
                которого я никогда не знала...

               
                *   *   *

               

                майже колискова

                Ганна Осадко

Хлопчик, якого не знала,
бо він народився у іншу еру...

«Як там тобі було?» –
гукни мені через глибоке урвище років,
гукни,
склавши долоні у рурку:
«Е-ге-ге-гей, мала, тільки нічого не бійся!» –
А потім тихіше:
«А скоро і ти – будеш»...

Золота доба піонерії,
залізний самоскид під ліжком,
мрії, високі та карколомні,
мрії-винищувачі,
що ширяли
над тобою_малим
у світі, як ніч, великому;

Хлопчику,
біла кульбабка волосся,
прикушена нижня губа горда
і шалене бажання вирости,
протаранити впертою головою крижаний панцир,
ніби найперший підсніжник у лютому;

Хлопчику,
люлечки-лю, хлопчику,
гойдаю тебе на своїх колінах
через роки,
охопивши худими руками,
сплівши із них кошик вербовий,
люлечки-лю, хлопчику,
то час наш спливає,
люлечки-лю,
то ти – у люльці моєї ніжності,
хлопчику,
якого не знала ніколи...


    Ганю, я якось відчув у просторі цього вірша свободу і здається трохи ковтнув повітря...Дякую тобі,Ганнуся, за все - і за вірші, і за сердешний відгук...

© Copyright: Ганна Осадко, 2012
Свидетельство о публикации №11203010988