Буря

3D, у техніці розчинення

Відкрита рана неба… Руки в поті… Шмагає біль. Сталевий скальпель бурі ребро Адама вибирає з плоті астрально-галактичної. В зажурі усе ще кровоточить мовчки Всесвіт та хмар утроба. Під дощем знізвідки зникає свічки тінь… судомить безвість… Дрижать на мурі лячно трав борідки.

Стебло тюльпана поруч… розіп’яте… Вся вечора оздоба без пелюсток… Оголене обличчя… і зім’яте… негодою… нагадує лиш згусток… земної глини сірої… не квітку. А очі вітру хмурі, грубуваті… у злочинах собі шукають свідка… Танцює град… вальс віденський на м’яті… Незвично трохи. Поміж рік жалоба. Розхитано ялини парасолю, звисає чуб у граба із-під лоба, влучає блискавиця у тополю.

Завита мла у хустку, а сутана, як пір’я птаха чорне… просто одяг… Нічого не присниться про кохання… Тривожно, певно, полю, бо скрізь протяг… Згорнулась вічність десь собі клубочком, неначе кішка… Що їй до погоди? Що грім на бубнах грає… молоточком… свій власний гімн… містерію свободи? Що щось потворне чути замість пісні… Де ж прихисток старим монахам – зорям? Чи в схованці не холодно… не тісно? В долонях Бога, чи у вирві моря? Бо ж моляться… серцями… Відчуваю! І місяць з ними… куля кришталева… Відомі їм усі принади раю… А тут.. стихія… топче світ… травнева… І нерви в щохвилинній коловерті… Залякана природа первозданна… Та сутність гір… У ночі колір смерті… ще й присмак горя… Дика, невблаганна гроза у кожній з тисяч інкарнацій. Вона ж із потойбіччя… Її вибір – незрима площина, закон абстракцій… Гортає корінцями сьомий вимір…

Однак… усе минає неодмінно… І темрява відходить незнайомцем… Стає вже перший промінь на коліно… Викочує нарешті ранок сонце…

У тексті розчинено вірш:

Відкрита рана неба. Скальпель бурі.
Усе ще кровоточить хмар утроба
Дощем знізвідки. Свічки тінь на мурі.
Стебло тюльпана – вечора оздоба…
Оголене. А очі вітру хмурі
Шукають свідка. Поміж рік жалоба.

Влучає блискавиця у тополю.
Завита мла у пір’я птаха чорне.
Нічого не присниться, певно, полю,
Бо грім на бубнах грає щось потворне.

Де ж прихисток старим монахам – зорям?
В долонях Бога моляться… серцями…
У ночі колір смерті… присак горя…
Гроза ж – із потойбіччя… корінцями…

А у вірші розчинено японський сонет:

Відкрита рана
Усе ще кровоточить
Дощем знізвідки.

Стебло тюльпана
Оголене. А очі
Шукають свідка.

Влучає блискавиця
У пір’я птаха.
Нічого не присниться
Старим монахам.