Маргарита Метелецкая Вновь под овации дождя грущу

               


Вновь под овации дождя грущу,
Смотрю, как оголились ветви клёнов.
В небытие уходит лист червлёный,
И я в край тёплый думы отпущу.

Пойду без адреса в туманный лес,
Скажу спасибо скуповатой доле,
Попримеряю новенькие роли,
Что возит желтый осени экспресс.

И прочь исчезнет мрачный вид вещей,-
Ведь мудрость может быть и безрассудной.
Всё есть, как есть. Пьют ветви дождик лунный,
Теплеет и яснеет взгляд очей.

 
               
               
               
 Знов під тривалі оплески дощу
Ніяково оголюються клени -
Відходить в небуття листок червлений...
І я - у вирій думи відпущу...

Піду в тумани сиві - без адрес...
Подякую мінливостям у долі...
Приміряю собі новенькі ролі,
Які розвозить осені експрес...

І зникне хибне бачення речей -
Бо й мудрість має право на безглуздя...
Усе, як є...І п'є дощі галуззя...
Ясніша погляд навчених очей...