Слово о Великом Родном Сталине

Новый перевод двух стихотворений из сборника: 

Слово про Великого Рідного Сталіна. Склали поети визволеного народу колишньої Західної України: Андрій Волощак, Олекса Гаврилюк, Петро Карманський, Ярослав  Кондра, Роман Купчинський, Теодор Курпіта, Микола Мельник, Василь Пачовський, Остап Тарнавський, Степан Тудор, Ярослав Цурковський, Володимир Шаяк, Юра Шкрумеляк, академік Василь Щурат.

(Слово о Великом Родном Сталине. Написали поэты освобожденного народа бывшей Западной Украины: Андрей Волощак, Алексей Гаврилюк, Петр Карманский, Ярослав Кондра, Роман Купчинский, Теодор Курпита, Николай Мельник, Василий Пачовский, Остап Тарнавский, Степан  Тудор, Ярослав Цурковский, Владимир Шаяк, Юра Шкрумеляк, академик Василий Щурат. Перевели с украинского Лев Длигач и Борис Турганов).

Київ-Киев: Державне літературне видавництво, 1939. - 40 c. (C. 13-16, вірш 5-6).



5.

РУСЬ ГАЛИЦКАЯ

Русь Галицкая, испокон веков багровая от крови,
Вновь вороны летят, почуя кровь твою, издалека!

Была невестой ты, теперь - соломенной вдовою,
Ждёшь милого с Днепра; дождешься ль казака?!
Стоишь и смотришь вдаль ты на ветру средь поля,
А поле, набухая кровью, волнуется, как океан.

Но что это? Вздрогнули горы и сёла в долине,
От горя шатнулись, почуя в лесах трубный звук, -
То снова война, людям вновь на пожарищах гибнуть
И в нивах твоих головой в землю биться от мук...

Опять шуметь твоим лугам в печали горькой,
Вновь спину молча гнуть тебе велит
В войне разбитый пан, насильник польский,
Что сёла залил, как татарин из Орды!

Русь Галицкая, испокон веков багровая от крови,
Вновь вороны летят и каркают, что пир готовит кат!

Опять орудья с пулемётами грохочут,
Крик, вой слышны среди сожжённых хат,
Опять в дыму пожарищ, днём и ночью
Проклятья палачам на небеса летят.

Смотри,  как зверствуют те шляхетские своры:
Как заживо горят в деревнях наши люди,
Как девушек насилует их жолнер,
Лишает глаз и отрезает груди.

Монахи, ксёндзы в каждой есть облаве:
С детей сдирают кожу на перчатки,
Чреватым жёнам вырезают плод кровавый...
И стон и плач в краю от тех порядков.

Русь Галицкая, испокон веков багровая от крови,
Уж вороны летят пить кровь бедняцких масс!

Но Сталин, любимый отец трудового народа,
Очами орлиными ад, что творится у нас,
Увидел, поднялся, задумался, мудрый и строгий,
И Армии Красной в поход выступать дал приказ.

Теперь вся земля достоянием будет народа,
Который бессмертие кровью своей заслужил,
Иваном несчастным ты был, был Иваном безродным,
Но бился, как витязь, и пав, вновь вставал для борьбы.

Столицу враг отнял - и землю от Збруча до Сана,
И речь, и родимую песню хотел он украсть, -
Но новой судьбы, что дал Сталин великий Ивану,
Уже не отнимут помещик, кулак, пулемёты и газ...

Русь Галицкая, испокон веков багровая от крови...


6.

КРАСНАЯ АРМИЯ ПЕРЕШЛА ЗБРУЧ!


  Из-за лесов и гор, с узеньких полосок бедняц-
ких полей,  с  дрогобычско-бориславских нефтяных
промыслов взывал трудовой народ:
— Вы видите наши муки, советские братья?
И советские братья откликнулись:
—  Слышим ваши стоны, видим ваши муки!


...Лавина танков гать прорвала,
Перекатилась через Збруч,
Ударила девятым валом,
Столб пограничный свергла с круч.

— Идут, идут!—ревело море
Счастливых криков. Вдруг ожили
И пахарь, поседевший с горя,
И старец, дряхлый и бессильный.

Пылили сельские дороги,
И плыл железный океан,
Толпились люди на порогах, —
И будто грянул ураган!

Стальная двигалась лавина,
Мела железная пурга,
Сквозь пыль и дыма облака
Народ к солдатам разом хлынул.

Крестьяне обнимали танки
И поливали их слезами,
А молодицы на тачанках
Кавалеристов целовали.

Бойцов встречая средь долины,
Ослепшая от слёз вдова
Вдруг подняла на руки сына,
Сказав взволнованно слова:

— Запомни этот день осенний!
Отец немного не дожил... —
Вокруг люд падал на колени,
Лицом склоняясь до земли.

А дальше он, поднявшись гордо,
Из глубины души бездонной
Извлёк куплет из грозных слов:
«Вставай, проклятьем заклеймённый,
Весь мир голодных и рабов!..»

(перевод с украинского)


Оригинальный текст:


5.

О ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЕ!

О галицька земле, з керви споконвіку багрова,
Знов круки летять, ач, почули здаля твою кров!..

Була ти мов красна дівчина, а стала тополя,
Ждучи козака з Подніпров'я; ой, швидше б ішов!
Стоїш, виглядаєш і гнешся від вітру край поля,
А поле як море хвилює, червоне як кров...

Чи чуєш? Дрижать твої гори, а села в долині
Хитаються з жаху, як чують з лісів трубний гук, —
Ой, галас іде бойовий, — знов народ в пожарині
Ударить о ниви твої головою від мук...

Ой, зашумлять твої луги з великої туги,
Знов станеш ти нижче трави, а тихіше води!..
Розбита війною йде Польща із пеклом наруги, —
Знов рине навалою в села, лютіша орди!

О галицька земле, з керви споконвіку багрова,
Знов круки летять і вже крячуть, що йде лютий кат!

Знов грають гармати і кречуть від куль скоростріли,
Знов чути в нас крики і зойки з розпалених хат,
Знов з димом пожарів і в куряві крові злетіли
До неба прокляття на кривди нелюдських палат.

Дивися, як гонять людей твоїх орди шляхетські
Живцем до пожару запалених нафтою сіл, —
Насилують твоїх дівчат мазурі мазовецькі.
Відрізують груди й видовбують очі спід стріл...

Ксьондзи і монахи женуть поліцейській облаві
Дітей, щоб і здерли з них шкуру під лайку, клятьбу, —
Вагітним жінкам вирізують плоди кроваві...
В країні скрізь чути лиш стогін, і плач, і журбу.

О галицька земле, з керви споконвіку багрова, —
Вже круки летять гайворонням пить кров бідних мас!

Та Сталін, як батько трудящих, любимий довіку,
Очима орлиними глянув у пекло образ,
Устав ізза столу, задумавши думу велику,
І кидав Червоному війську у похід наказ.

Тепер ти закріпиш всю землю на власність народу,
Що виборов кров'ю і кістьми безсмертя собі;
Мав ім'я Івана без долі, Івана без роду,
Боровся як велет, то падав, то знову вставав в боротьбі.

Столицю крав ворог — і землю од Збруча до Сяна,
І мову, і пісню любиму хотів одібрати від нас, —
Та долі, що Сталін великий, дав Сталін Івану,
Не збурить кулак, ні язик, ні гармата, ні газ...

О галицька земле, свята, споконвіку багрова!


6.

 ЧЕРВОНА АРМІЯ ПІШЛА ЧЕРЕЗ ЗБРУЧ!

   Зза  лісів  і  верховини,  з  вузеньких смужок  убо­-
гого  поля,   з  нафтових   промислів  дрогобицько - бо-
риславських кликав трудовий люд:
   — Чи бачите наші муки, радянські брати?
І радянські брати відгукнулись:
  — Чуємо ваші стогони, бачимо ваші муки!

...І  повідь танків гать прорвала
І вилилася через Збруч,
І вдарила дев'ятим валом
І строщила кордон - обруч.

— Ідуть!  Ідуть!..—лилося море
Щасливих скриків. Стрепенувсь
І той, кого вже старість морить,
І хто під тиском горя вгнувсь.

Курились ковані дороги,
І плив залізний океан;
Вклякали під людьми пороги,
А далі грянув ураган.

Котилась крицева лавина,
Мела залізна заметіль,
І вихрилася хуртовина,
І ринув нарід звідусіль.

Старіші обіймали танки
І поливали їх слізьми,
А хто молодший, до тачанки
Припавши дужими грудьми,

Вітав бійців серед долини.
А там заплакана вдова
Підняла на руках дитину,
Натхненні вирекла слова:

— Дивись, дивися добре, сину!
Твій батько цього не діждав...—
І нарід падав на коліна
І до землиці припадав.

А далі, виправивши спину,
З глибин душі, немов з безодні,
Добув грізний могутній спів:
«Вставайте, гнані і голодні,
Робітники усіх країн!..»