Ганна Осадко. Флейтистка

         Перевёл Глеб Ходорковский

        Исторически так сложилось,
        что в тёх загумёнках, откуда я родом,
        не было необходимости и потребности - остановиться,
        чтобы послушать музыку.
        И я никогда не видела как играют на флейте.
        Для общего разития я заглянула в Гугол - чтоб посмотреть,
        как она выглядит
       (увидела - ничего особенного, дудка как дудка)
        и - забыла.
        А вчера подруга меня пригласила в органный зал в Киеве
       "Анька, это же Бах, клавесин-оргАн-флейта, ох и наревёмся же от души".
        Честно говоря, я даже обрадовалась -
        Ещё бы! Совершенно цивильный повод расплакаться - т.е. катарсис.
        Такое грех пропустить...

        Я увидала,
        усталую и худую
        спину женщины за клавесином.
        Их подавали в наборе, дуэтом, вдвоём,
        женщину и клавесин:
        бархатное платье с серебряным шитьём
        отлично гармонировало с инкрустацией инструмента.

        Я видела,
        как на старушечьи пальцы этой женщины
        ангелы опускались,
        и принюхиваясь,мОрщили смешно голубые носЫ -
        пучкИ длинных усохших пальцев воняли "Ас"ом:
        слишком долго она отбеливала вчера,
        вуаль своей любви
        утерянную полвека тому назад.

        я слышала
        как орган изнутри гудел,
        горние вышние звуки с моею Алёнкой всхлипывали,
        и я ощущала себя в утлой лодочке между двух совершенно чужих берегов,
        над моей головой
        умирали цивилизации и миры,
        а под ногами двигался поезд метро,
        нафаршированный людом, словно пасхальная утка.

        Я видела
        когда последней вышла она -
        мулатка -
        полоску серебряной флейты приложила к пышным губам,
        как пасторальная пастушка на музейной тарелочке,
        чуть нАбок немного голову опустив...
        Во время игры её лицо искривилось,
        как у обиженного ребёнка,
        перехвачена чёрная шевелюра дешёвой красной резинкой, купленной в подземке.
        Вечернее чёрное платье, без украшений,
        обнимало вплотную тело - по цвету - латте с ванилью.

        Я услыхала
        сначала музыку - серебряной ниточкой - прямо навзрыд.
        Потом - овацию.
        А потом - всё смыло.
 
        Я не видела
        как она прячет серебристую флейту в картонный футляр,а потом в сумку,
        как одевала красную курточку,рукавички,
        как под землю спускалась (дворец "Украина")вместе с Орфеем,
        читала в подземке по лицам,плыла по переходу,
        вынырнула на левом берегу,
        а потом - с двумя пересадками - в гетто Троенщины -
       "Водитель, на остановке, пожалуйста..."
       
                *   *   *
 

           Флейтистка.


          Ганна Осадко.

Якось так історично склалося,
що у тих загумінках, звідки я родом, що в тій родині, звідки я кров'ю,
не було ні потреб, ні можливостей зупинитись – і слухати музику.
Тому ніколи й не бачила, як грають на флейті.
Подивилась колись в гуглі, так, для загального розвитку, як вона виглядає
(дудка як дудка, справді, нічого такого екстра) –
та і забула.
 А коли вчора,  у Києві, подруга запросила в органний зал –
«Це ж Бах, Анько, клавесин–орган-флейта, поревемо від душі» – зраділа, щиро кажучи.
Ще б пак! – цілком цивільний  спосіб виплакатися, себто, катарсис –
Гріх таке пропускати...
 
Бачила
спину жінки за клавесином
Втомлену і сутулу.
Їх подавали в наборі, дуетом, удвох,
Жінка & клавесин:
Оксамитова сукня зі срібним шитвом вельми личила інкрустації інструмента.
 
Бачила,
як ангели сідали на старечі руки цієї жінки,
Смішно морщили небесні носи, принюхуючись –
пучки довгих, заморених  пальців гостро смерділи «Асом»:
вчора вона довго відбілювала вельон своєї любові, втраченої піввіку тому.
 
Чула,
як орган гудів ізсередини,
Горні, горішні звуки схлипували разом із моєю Оленкою,
А я почувалася, мов на човнику вутлому, поміж двох берегів геть чужих,
бо над головою помирали світи та цивілізації,
а під ногами двигтів потяг  метро, фарширований людом, ніби святкова гуска.   

Бачила,
Як останньою вийшла вона.
Була мулаткою.
Срібну рисочку флейти приклала до пишних вуст,
Як пасторальна пастушка з тарілочки у музеї –
Отак-от набік, голову трішечки опустивши...
Коли грала, обличчя кривилося, ніби в дитини ображеної.
Густе чорне волосся перехоплене дешевою червоною гумкою із підземки.
Чорна вечірня сукня  без жодних оздоб обнімала  тіло – на колір – латте з ваніллю.

Чула
Спершу музику – срібну ниточку – аж навзрид.
Потім – хвилю оплесків,
Потім – змило.

Не бачила,
Як ховала сріблясту флейту в картонну коробку, а потім у сумку,
Як одягала коротку червону курточку, рукавички,
Під землю (палац «Україна») спускалась разом із Орфеєм,
Читала в підземці обличчя, пливла переходом,
Випірнула на Лівому березі,
А тоді – із двома пересадками –
У гетто Троєщини –
«Водітєль, на остановкє, пажалуста...»


© Copyright: Ганна Осадко, 2012
Свидетельство о публикации №112032912484