раптово

Коли  їх  раптово  зіштовхувало  в  нічних  сутінках,  у  барі  напроти  клубу,  де  грають  у  покер,  він  сидів  за  барною  стійкою,  та  пив  розливне  пиво,  і  по  суті,  йому  було  на  все  абсолютно  похер.  Крім  того,  що  вона  сиділа  позаду  нього  за  столиком  з  якимось  іноземцем,  пила  розбавлений  льодом  джин  з  тоніком,  записуючи  щось  іноді  у  блокнот.  Вела  розмови  про  політику  та  непогоду,  багато  пила  і  палила,  наче  ніяких  і  не  мала  турбот.  Зранку,  вона  виходила  малювати  до  своїх  мольбертів,  він  –  на  роботу,  до  свого  кабінету,  і  все  б  добре,  але,  чомусь,  дуже  болить  у  скронях.  І  щось  у  грудях.
Будда  досі  ховає  від  неї  -  його,  а  він  досі  ховає  траву  у  Будді.

Опісля  -  пішов  сніг,  але  закінчилась  сесія.  Внутрішньоутробна  психологічна  регресія  почала  набирати  розвиток  ,  а  на  довершення  -  наявність  холодної  зброї  в  кишені,  гуртожиток  і  депресія.
Він  почав  зустрічати  ранок,  прокидаючись  в  різноманітті  незнайомих  вагін,  вона  –  в  обіймах  холодних  стін.

Коли  їх  раптово  зіштовхувало  на  якісь  квартирі  у  друга,  хтось  відчиняв  йому  броньовані  двері.  Вона  сиділа  на  кухні  напроти,  в  порваних  шортах  та  чоловічій  сорочці,  тіло  пронизувалось  скажено  напругою,  у  нервів  кінчалися  усі  резерви.  Вони  виходили  палити,  наче  це  алгоритм  пошуку  відсічення  альфа  -  бета,  багато  базікали,  та  кінчали  це  все  сексом  на  дивані  у  кабінеті.  На  ранок  вони  розходились,  він  –  спати,  вона  –  пішки  до  автовокзалу,  хто  би  знав,  що  щастя  було,  якщо  б  так  його  зненацька  не  стало.

Коли  їх  раптово  зіштовхувало  на  вулиці,  десь  біля  метро,  вони  вітались,  вже  надіючись,  що  їм  разом  не  по  дорозі,  розуміючи  невдовзі,  що  їх  розмова  приведе  лиш  до  того,  що  кожен  поїде  до  себе  додому,  й  подалі  мовчати,  занурюючись  у  своє  нутро.
Вночі,  як  сховаєшся  від  міста,  дощу,  після  вечірки  на  Софіївській  площі,  після  пабу,  в  якому  було  досхочу  -  слів,  що  пронизують  наскрізь,  ти  будеш  йти  додому,  зовсім  не  відчуваючи  паморозь,  бо  щось  зсередини  загинуло.  Минуло.  Покинуло.  Лиш  дихання,
але  напевно,  і  його  тоді  не  було.

Сніг  шов  і  далі.  Здавалось,  що  він  не  закінчиться  вже  ніколи.  Ось  зупинка.  Люди.
ТОЛ  в  плеері,  на  випадок  апокаліпсису,  чи  відсутності  алкоголю.
Досить  болю.

.
.
.
Коли  ти,  одного  досить  прохолодного  вечора,  вийдеш  палити  на  вулицю  біля  свого  будинку,  він  раптово  під’їде  на  своєму  автомобілі,  і  скаже  «Привіт,  люба.  Поїхали.».  Ти  допалиш  цигарку,  викинеш  її  у  смітник,  і  всю  дорогу  будеш  думати:
«Ось  осінь,  яку  я  вже  напевно  втратила,  бо  згодилась  на  те,  щоб  сісти  до  нього  в  машину.  Зараз,  як  по  звичці,  ми  приїдемо  до  нього  додому,  накуримось,  і  будемо  всю  ніч  трахатись,  чорт  забирай.  І  це,  хоч  і  буде  найкращий  секс,  кому  тут  базікати,  але  що  я,  що  він,  будемо  розуміти,  що  все  це  –  іронічна  і  нескінчена  історія...»