В очереди за словом поэтов толпа

     поетам, яким не судилось стати Поетами, присвята


У черзі за словом поетів юрба.
Мелодія флейти журлива та зла.

- Куди ти прямуєш, о душе, одна?

- У маревах ночі дорога моя.
Блукаю я краєм навіяних снів
і вежу будую із знайдених слів.
Ще молюся й каюсь, та прощення жду.
Чи ж я дочекаюсь, чи грішною вмру?
Заплачу над тінню. Святі почуття
засліплені лінню осіннього дня.
Весь вік жебракую і молю жаги,
та мовби закляли натхнення боги...

У мертвому колі розвінчаних мрій
пиху спокушає зажерливий змій.
У домі дитинства дорослі вітри
зривають додолу казкові зірки.
Дорога до раю. Там зоряний сон.
Багряного щастя летить фаетон.
Вже близько, вже скоро... Спочинок душі.
У чорних палацах не пишуть вірші.
На святі печалі вмирає любов.
В бокалах холоне розбавлена кров.

- Доволі, вже годі. Прадавній цей шлях.
Він ходжений досить в минулих часах,
де  тисячі бранців топтали стезю,
шукаючи музи квітучу весну.
І гинули в кроці від вічних вершин,
і падали в безвість німих порожнин...

Останній і перший, між ними юрба
мисливців за словом – метеликів дня.
Їх поклик – шукати і хай не знайти,
та шляхом надії невпинно іти.
Їх доля – злетіти на крилах вітрів,
а згодом упасти у прірву років.
Хай попелом стануть їх творчі вогні,
та хто кине камінь в розтрачені дні?

- Куди ти прямуєш, о душе, одна?

 - У маревах серця дорога моя...