Коханець

Осінній  вітер  то  шепоче: «Ти  повір,
Коханець  лагідний  я!»,  ніжно  пестить  шкіру,
А  то  кричить,  мов  зголоднілий  лютий  звір,
Роздерти  ладен  до  кісток,  зламати  крила.

То  дме  щосили  й  перешкода,  наче  рів,
І  тільки  в  вухах  чути  свист  його  безсилля.
То  двері  й  вікна  з  пересердя  враз  відкрив.
Хто  напоїв  його,  яке  здолало  зілля?

Це  відьма-Осінь  наварила  із  грибів
Отруту  міцну  ту,  коханця  обпоїла,
Щоб  він  дурів,  що  раз  по – новому  дурів,
І  тільки  деколи  був  лагідний  та  милий.

Коли  чіпляється  до  інших,  мстить  вона,
Підносить  чашу  та  у  очі  заглядає,
Чи  вже  достатньо  звір  напився  й  сатана
З  його  кришталиків  сп’янілий   прибуває.

Тоді  коханця   Осінь  гонить  від  себе,
Як  того  пса,  що  вірний  був,  та  вмить  сказився.
А  вітер  злиться  і  під  хмари  все  гребе,
Не  розуміє,  що  коханням  отруївся.

Що  ж  відьма-Осінь,  заходилася  у  сміх:
«Лети,  вируй,  бо  я  сама  усе  не  встигну,
Іще  зірвати  треба  листя  повен  міх,
Доки  на  воду  не вляглася  перша  крига».
(22.10.12)