Внутрiшнi монологи в пiдземеллi

1

"Свинцеве продовження погляду —
Твій постріл
І куля — в мені...
Якого тобі іще подвигу
В гарячій оцій маячні?

Отут, де наосліп шукаємо
Проходу з гранітній горі,
Безсило махаємо кайлами,
А з пітьми —
Одні упирі.

І ви — їхні вірні прислужники
(На боці наган вороний) —
Довкола і... в нас...
Так і стружите
Очима —
Крізь душ буревій.

Не люди ми вже... Та й не янголи.
В склепіння незрушне б’ємось.
Всі строки минули, всі лягови,
Всі — смерті!
А ми — боїмось.

Ми з вами шукаємо виходу.
І хто — невідомо — тут мрець.
Хай бликає погляд крізь віхолу,
Нас воля страшить —
Не свинець..."

2

"Забутий десь —
До чого я придатен?
«Знайди мене, — шепчу, —
                і порятуй».
Он тінню вислиза з моєї хати
І йде служить сатрапові —
Холуй...
          То я?! А так! І нічого тут вдіять.
          «Ну озовись, — благаю, —
          Захисти».
          Несу свою трикляту безнадію
          За цвинтарні —
          Останнії хрести.
І що там? Яма, глибша від цієї,
Яку собі копаю
День при дні?..
Та зглянься ж над пропащістю моєю:
Не руку —
То меча подай мені.
          Нехай хапаюсь, хай долоні ріжу,
          Не витягнеш —
          Хоч кров’ю ізійду.
          ...Копаю. І на кожну рану свіжу
          Вітцівську землю
          Зрадницьки кладу".

3

"Я раб, якого мають вбити,
Аби хазяїну було,
З ким жить на тому світі —
                пити
Своє тутешнє, звичне зло.

На що надіятись? Що стане
Останній — першим?
                Це мені
Вже й не потрібно... Завтра зрана
В далекій будем далині.

Ніщо не зміниться. Змаліло
Єство — на вічнії часи.
...Та хоч би трохи закортіло
Святої волі і краси!

Ні, тільки ніч, бридка, байдужа,
Та плач в палаці,
Де лежить
Отой страшний, всевладний, дужий,
Перед яким і вись дрижить.

А я навик — і не дрижати,
І за добро вважати зло,
Та рабувати ж, рабувати —
Де б не було,
                де б не було..."

4

"Кайдани муляють і мучать...
І ходять люди
Ледве-ледь.
І закипають цілі тучі
Густої крові. Й кривдить смерть.
          Але не та, що вмить звільняє,
          А та, що зводить нанівець
          Щодня.
          Як ворог, облягає
          І припаса насамкінець
Такі вже приписи і списки,
Що —
Не звільнитися повік.
Яка зацькованість в нас блиска
Із-під повік! Який в нас рик
          Стоїть. І брязкіт ланцюговий,
          І кутих панцирів
          Громи,
          І шум полови, й суміш мови
          Із хрипом вітру — за дверми...
Там хтось вмира? Скоріш. На поміч!
І знов на свій наступиш
Труп...
І підеш геть. І не застогнеш.
Й проклять не зірветься із губ".