Журиться дівчина, під вербою.
І плете віночок з волошків,
Тихо сама радиться з собою
Бо немае в сироти батьків.
От Васильку, може ця верба,
Все тобі коли-небудь роскаже,
Як же серце краяла журба,
Як за обрій тільки сонце ляже...
Ми сиділи тут колись рядком,
Там де качечка пливе і качур.
Он, вже й місяць сходить над ставком,
Тільки я давно тебе не бачу...
Може любий інша на думках,
Або може наречену маеш?
Може ЇЇ носиш на руках
А про мене, серце, не згадаеш?
Щоб дарма віночок не зів’яв,
Ти надінь красу цю волошкову,
Бо Василь далеко мандрував
Але повертаеться вже знову.
Там де гнуться верби
© Copyright: Лисняк Лидия, 2012
Свидетельство о публикации №112101907990
Свидетельство о публикации №112101907990
Рецензии