Осiння злива

 Алеями бреде осіння злива,
 Кленове листя втоптує ногами.
 І наповняє парки пустирями, -
 Бридка, холодна і відверто сива.

 Шукає щось. Можливо, вітру в полі.
 Тяжкі свої невпинно робить кроки.
 Не грають більше на цій лаві в покер, - 
 Вона не просить... Сам підеш поволі...

 Маскує сходи. Тут тепер аж слизько.
 Її самотні краплі мружать очі...
 Іде і кожним кроком сльози точить...
 Упала б... але вже занадто низько....

 Холодний вітер всюди - не підходить,
 Боїться, що вона ним запанує,
 Ганяє скрізь і кожного цілує,
 А з нею... й миті щастя не знаходить...

 І я бреду, як злива, крізь алеї.
 Всміхаюсь, може, плачу в пустирях,
 По битих скельцях і загублених чашках,
 По мріях, де цвіли німі лілеї.

 Чи варто пам"ятати кожен сон?
 Чи можна пам"ятати чиєсь світло?
 Заграла пісня, але швидко стихла,
 А тиша зруйнувала унісон.

 Можливо, тут зустрінуся з тобою?
 Чи призупинить осінь свої рухи,
 Якщо притиснеш до очей холодні руки,
 Якщо з тобою серце заспокою?..

 А може, я дарма чекаю дива?
 Мовчить, кружляє листям жовта осінь...
 Блукає вітер, тонни листя носить...
 Алеями бреде осіння злива...