Все одно посмiхатимусь...

«Будь гордою! – навчала мене мати. –
Будь сильною! Не дай себе зламати!
Будь гарною! Хай зляться вороги!
І посміхайся щиро – навкруги!»

Давно уже я дівчинка доросла.
Дивлюсь на світ замріяно і просто,
Захоплююсь, як діточки малі,
І тішусь кожним днем на цій землі.

Чи є у мене вороги – не знаю,
На заздрісників час не витрачаю.
Всі люди – добрі і талановиті!
Хороші, справді, – в більшості на світі!

І ти до мене тягнешся душею
І мрієш, щоби я була твоєю,
Бо я для тебе – щастя острівець,
Серед негоди – сонця промінець!

Ласкаве сонечко тебе зігріти може,
Але розбити лід не допоможе,
Якщо душа твоя від мене скрита,
До іншої обручкою прибита.

Я буду сильною! Тебе не покохаю.
Назад у мир і спокій відпускаю.
Лише прошу прийняти подарунок –
Палкий прощальний, ніжний поцілунок.

Коли цілую, очі закриваю,
Щоб не побачив ти, що відчуваю…
Ледь стримуючи сльози: «Все, іди!»
Прощаємось навіки, назавжди.

Я наше щастя власноруч вбиваю.
О любий мій, я так тебе кохаю!
Я буду гордою! Назад не обернусь.
Я буду сильною! До тебе не озвусь.

Я буду гарною! І сльози приховаю.
Ніхто не знатиме, що я тебе кохаю.
Хай серце з горя рветься із грудей –
Я буду посміхатись до людей!